Мартин Якуб
Левків
Видавництво “Мартінес”
2025
Ознайомчий фрагмент.
1
Саллі сиділа в передпокої біля операційної і мало не непритомніла від хвилювання. Шкіра під одягом була вологою від поту — вона відчувала, як формується кожна краплина, як стікає по тілу, підсилюючи її тривогу. Стерильні умови лікарні з її чистим, прохолодним повітрям, здавалося, лише відтіняли неприємний запах, перетворюючи його на щось майже відчутне. Саллі уявляла, що кожен, хто проходив повз неї, вловлював його. Вона сиділа там, мов мікроб серед білизни лікарні, затиснута між стінами своєї тривоги та реальністю, яка оберталася довкола.
Саллі вела спостереження за підозрюваним у тихому передмісті Бісмарка, столиці Північної Дакоти, коли отримала телефонний дзвінок із невідомого номера. Голос по той бік лінії був стриманим і холодним.
«Саллі Кондратюк? Твій дідусь Нік у лікарні Святого Алексіуса в Дікінсоні, — голос жінки звучав, наче старий автовідповідач. — Він проходив у нас планове обстеження, і ми випадково виявили в нього велику аневризму черевного відділу аорти. Вона загрожує розривом, тож йому терміново потрібне хірургічне втручання. Операція почнеться за пів години».
Саллі була втомлена до смерті, але водночас до біса роздратована — як через те, що була змушена перервати спостереження, так і через те, що ніяк не могла вплинути на хід операції. І на додачу, вона злилася на саму себе через те, що забула про свого дідуся, понад пів року не приділяла йому жодної уваги, так наче він уже давно помер.
Перед очима Саллі раптово зринула чітка картина з раннього дитинства. Вона була п’ятирічною дівчинкою, йшла рука в руці з дідусем через ліс.
Того дня дідусь так і сипав жартами й історіями, ніби енциклопедія лісових таємниць. Він захопливо розповідав про кожну рослину: якась могла зцілити рани, інша — втамувати голод, а ще інша була небезпечно отруйною. Розумівся дідусь і на тваринах, які живуть у лісі — він показував подряпини на стовбурі, які залишила рись, покинуту борсучу нору, розказував, якщо в лісі застануть вовки — не варто з ними битися, адже вони все одно переможуть. Потрібно вилізти на дерево і стукати гілкою об стовбур, щоб їх налякати.
Щоразу, коли дідусь нахилявся зрізати черговий гриб, маленька Саллі із захопленням спостерігала за цим, але сама не могла знайти жодного. Її очі марно шукали схованців серед листя та моху, і вона мало не плакала від розпачу. Тоді дідусь почав навмисно зупинятися біля чергового гриба і робив вигляд, що не може його знайти. І тоді Саллі з вереском бігла зрізати знахідку. Вона раділа кожному і з гордістю показувала їх дідові, а він задоволено хитав головою і приказував: «Яка ж ти у мене розумничка!».
Коли вони зібрали повне відро, дідусь Нік попросив Саллі залишитися на пеньку.
«Сиди тут, нікуди не йди», — мовив він і вже за мить зник у заростях.
Саллі й не збиралася нікуди йти, але раптом поруч на гілку сів метелик. Його крила, майже чорні, з жовтими крапочками й таємничим візерунком, зачарували дівчинку. Не втримавшись, вона простягла руку до нього. Метелик пурхнув і полетів, ніби залучаючи її до гри. Кружляв у повітрі, то зникаючи за деревами, то знову з’являючись на видноті. Саллі бігла за ним, немов зачарована. Але коли він раптово піднявся високо в небо, зникнувши серед гілок, дівчинка роззирнулася і з жахом усвідомила, що заблукала. Вона не бачила вже свого пенька, а навколо все стало чужим. Дерева, які раніше були приязними, тепер здавалися страхітливими велетнями з лісових казок. Страх малював образи рисей і вовків, про яких тільки-но розказував дідусь. Спроба закричати провалилася — з горла вирвався тихий хрип, який ніхто й не міг би почути. Потекли сльози. Саллі затулила обличчя руками і, намагаючись заспокоїти себе, почала шепотіти молитву, яку навчив її дідусь:
Ангелику, охоронцю мій!
Завжди біля мене стій.
Рано, ввечір, вдень, вночі
будь мені до помочі:
свічечкою присвіти,
а крилами захисти.
Дідусь казав, що ця молитва має неймовірну силу і допоможе у будь-якій біді.
І раптом, наче відповідь з іншого світу, вона почула голос дідуся Ніка.
Коли вона прибрала долоні з обличчя, перед нею стояв дідусь, обличчя якого світилося занепокоєнням та любов’ю. «Саллі! Дитино моя! — дідусь Нік схопив її на руки й міцно пригорнув. — Я ніколи більше не залишу тебе саму».
Тієї миті вони обоє плакали.
«І я тебе не залишу», — промовила тоді Саллі.
Дідусь не збрехав. Він завжди був поруч у всі найважливіші моменти її життя. Став для неї більше ніж просто родичем — опорою, захисником від негараздів, які час від часу траплялися з Саллі. Був поруч завжди: і в дрібницях, як то збрехати матері, що Саллі у нього вдома, коли вона насправді гуляла з хлопцем, і в більш глобальних речах — віддати всі свої заощадження, щоб Саллі змогла отримати пристойну освіту. І він ніколи не просив нічого натомість. Просто був поруч, як і обіцяв.
А от Саллі збрехала.
…Двері операційної кімнати розчинилися і звідти повільно вийшов лікар. Він був знесилений, ледве пересував ноги. Саллі хотілося кинутися до нього, однак вона слухняно дочекалася, поки він сам підійде.
— Що з ним?! — вигукнула вона, й погляд невідворотно прикипів до рукава лікаревого халата, на якому яскраво вирізнялася велика червона пляма.
Лікар, ніби актор на сцені, зробив паузу, перш ніж відповісти — напевно, разом із навичками різати та зшивати людські органи, їх учать і тонкощам спілкування із родичами хворих.
— Випадок вашого дідуся дуже складний… враховуючи його поважний вік… — почав він.
— Він живий?! — перебила Саллі.
— Так, звісно, він живий, — лікар втомлено усміхнувся. — Операція пройшла успішно. Ваш дідусь має неабияке прагнення жити.
Почувши ці слова, Саллі не втрималася і міцно обійняла лікаря.
— А я можу його побачити? — запитала вона, відступаючи на крок.
— Він ще під наркозом, та скоро його переведуть у палату. І ви можете залишитися з ним, якщо хочете, — сказав лікар, а відтак, ніби від себе особисто, додав: — Думаю, коли він прокинеться, йому буде приємно побачити когось рідного.
Саллі довелося чекати ще майже годину під дверима відділення інтенсивної терапії, куди перевезли дідуся, коли її нарешті запросили в палату.
Дідусь Нік був невисокий на зріст, і зараз, лежачи на лікарняному ліжку, здавався просто крихітним. Його обличчя, таке рідне і близьке, наче ще більше постаріло. Подвійний шрам на правій щоці, про походження якого дідусь розказував, що це його посікло осколками на війні, ніби поглибшав — мов борозни від плуга на весняній ріллі. Його тіло було накрите спеціальною обігрівальною ковдрою, яка нагадувала повітряний матрац, а на руці, що виглядала з-під неї, проступали сліди помаранчевого дезінфікуючого засобу.
Над ліжком в інтенсивній терапії висіли монітори, з яких бігли кабелі до електродів на грудях дідуся, кліпси на пальці та якісь інші пристрої. На підлозі, лежали два целофанові пакети, які трубками з’єднувалися з дідусем. В одному була сеча, в іншому кров. Саллі не боялася крові, однак споглядати, як вона витікає з рідної людини, було непереборно важко.
Саллі понад усе хотілося, щоб дідусь прокинувся, і вона могла сказати йому, як сильно вона його любить. Але дідусь міцно спав. Минали години. Настала ніч. Саллі, сидячи на кріслі, то занурювалася в неспокійний сон, то прокидалася, ловлячи кожен подих старого. Одного разу вона нічого не почула. Страшна, несамовита, жахлива тиша… Дівчина підхопилася і вже майже натиснула на кнопку виклику допомоги, як дідусь знову почав дихати. Після цього Саллі довго не могла заснути, все дивилася на повільний рух його грудної клітки. Та зрештою все ж знову пірнула в сон.
— Саллі… — ще крізь сон вона почула тихенький хрипкий голос. Ще не розрізняючи реальність і марево, вона побачила дідуся, однак зовсім молодого, як на тій старій фотографії, що висіла над ліжком у його будинку. Він усміхнувся, підморгнув їй і поманив рукою до себе. Дівчина розплющила очі, ще не вповні усвідомлюючи, де вона.
— Саллі… — трішки голосніше сказав Нік і закашлявся.
— Дідусю!!! — вигукнула дівчина і підскочила до нього. — Як ти, рідненький?
Незважаючи на бажання обійняти його, вона стрималася, боячись нашкодити. Її дотик до його руки був легким, як пір’їнка. Дідусь ворухнув пальцями і взяв її долоню в свою. Саллі не могла себе контролювати і заплакала.
— Ну що ти, доню, не плач. Не плач, моя рідна. Все буде добре. Тільки холодно достобіса. — Його голос, хоч і слабкий, був наповнений ніжністю. Він знову закашлявся.
— Дідусю, пробач мені, пробач за все.
— Не мели дурниць! — пролунав його голос трохи сердито. — Нема тобі за шо вибачатись.
— Я геть про тебе забула. Робота, друзі, що завгодно… окрім головного… тебе… — Саллі вже ридала ридма… — Я ж могла просто подзвонити… Якби ти помер, я б цього не пережила.
— Ану, замовкни! Замовкни, кажу тобі!
Від несподіванки Саллі справді припинила плакати.
— Тобі нема за що переді мною вибачатися. Зрозуміла?! Я люблю тебе так сильно, що навіть якби ти зараз не приїхала, я б все одно на тебе не злився. Ну, може, зовсім трошки. — Дідусь Нік засміявся.
— І я дуже тебе люблю, просто хочу, щоб ти це знав — Саллі стиснула його долоню у своїй і теж усміхнулася. — Я просто злякалася, що ніколи більше тебе не побачу.
— Мене не так просто здихатися, — Нік знову всміхнувся, але цього разу було видно, що для цього йому потрібно було докласти зусиль.
У цей момент до палати увійшла медсестра.
— О! Ви вже прокинулися! — вигукнула вона радісно. — Я так лікарю й сказала, що цей дідок іще нас переживе.
Вона перевірила показники, заміряла температуру, проконтролювала швидкість дозування розчину в крапельниці..
— Ви тільки його не втомлюйте. Він молодець, але операція була важка, йому треба відпочивати.
— Окей, — відповіла Саллі.
Медсестра вийшла, і Саллі звернулася до дідуся:
— Дідусю, ти і правда відпочивай. Ми ще завтра поговоримо.
Вона ніжно поцілувала його в лоба.
— Чекай… — зупинив її Нік, скривившись і замруживши очі.
— Що трапилось? — занепокоїлась Саллі.
— Ні, просто прихопило. — відповів він. — Ось, усе, відпустило… Знаєш… Коли мені стане легше, поїдемо у Неділище… Я все життя відкладав… Ніяк не виходило… Точно! Поїдемо! Ти не проти?
Сльози забриніли в його очах.
— Обов’язково поїдемо, дідусю, — Саллі стиснула його долоню.
— Я мусив туди поїхати, розумієш… — Нік дихав важко. — Але ніяк не міг… наважитися…
— Це буде наша з тобою пригода… Ти розкажеш мені все про Україну… Про своє дитинство, про мою прабабусю…
Саллі говорила тихим, заспокійливим голосом. Нік заплющив очі, його дихання ставало рівнішим.
Раптом він розплющив очі й пильно подивився на Саллі.
— Пробач мене, матусю… — прошепотів він.
Раптово прилад, підключений до дідуся, почав видавати гучні сигнали тривоги. Числа на екрані швидко змінювалися, спочатку підсвічуючись жовтим, потім червоним. Саллі відчула, як щось торкнулося її ноги. Вона поглянула на підлогу і побачила, що трубка, яка йшла від дідуся, напружилася, немов струна, а сам пакет був ущент заповнений яскраво червоною кров’ю — здавалося, ось-ось лусне. Двері палати відчинилися, забігла медсестра.
2
Село Неділище лежало в напівзабутті, ніби втратило свою життєву силу. Саллі відчувала себе чужинкою на цих тихих вулицях, де не було ні душі, крім однієї випадкової бабці, яка пройшла повз неї, не кинувши ані слова. Вона згадала розповіді дідуся про те, що в селі всі вітаються одне з одним, але вони, здається, залишилися в минулому — в часи його молодості.
Саллі опинилася на асфальтованій дорозі, що простяглася між високими осокорами. Поряд із дорогою, сховані в зелені садів, стояли хати, деякі з них видавалися покинутими і занедбаними.
Не було жодного вказівника на дорозі, і, дійшовши до краю села, Саллі так і не виявила цвинтаря. Хоча, здавалось би, цвинтар мав би впадати в око. І, як на те, спитати не було в кого. Забачивши якусь явно жилу хатинку, вона підійшла до паркану.
— Добрий день! — закричала Саллі. — Є хтось?
Її почув старий собака і хрипко загавкав у відповідь. Якась хвиля, і вкриті синьою потрісканою фарбою двері відчинилися, звідти висунулася бабця. Вона напружила свої скаламутнілі очі, намагаючись розгледіти, хто це прийшов.
— Чого кричиш? — сказала вона. — Я хоч трохи сліпа, але не глуха. Чого тобі?
— Вибачте. — відказала Саллі. — Я не є місцева. Приїхала відвідати могилу своєї прабабусі.
Бабця підійшла й відчинила хвіртку. Вона влипнула очима в Саллі, аж тій похололо на душі.
— А ти з чиїх? — спитала вона.
— Тобто «з чиїх»? — здивувалася Саллі.
— Ну, фамілія яка?
— А-а-а… — відітхнула Саллі. — Моє прізвище Кондратюк. Дід мій колись жив у цьому селі.
— Кондратюк… Кондратюк… — бурмотіла бабуся. — Шось я таких не помню. А діда ж як звали?
— Nick… Микита… — відповіла Саллі.
— Микита Кондратюк? Микита Кондратюк… — бабуся ще хвильку подумала. — Нє, точно не знаю. А коли він тут жив? — У Штати він прибув у сорок шостому. — відповіла Саллі. — Йому тоді було дев’ятнадцять.
— Овва. У Штати. Ти ба, молодець який! — вигукнула бабуся. — Цікаво, як йому це вдалося?
— Він служив у армії… А потім prisoner of war… полонений. — відповіла Саллі. — А коли Німеччину звільнили союзники, він… я точно не знаю. Хтось із американців допоміг йому дістатися Сполучених Штатів.
— Хоч пожив? — спитала бабуся.
— Перепрошую… не розумію. — відповіла Саллі.
— Ну, питаю, довго прожив? — пояснила бабуся.
— Торік помер. Дев’яносто один, — промовила Саллі, відчуваючи, як у горлі збирається клубок. Вона гостро докоряла собі за підтримку рішення матері відправити діда Микиту до хоспісу. Після трагічної смерті її батька, Джорджа Кондратюка, вони майже припинила спілкування з дідом, навіть не було традиційних сімейних зустрічей на Різдво й Великдень. За ці останні десять років вона відвідала його лише кілька разів, переконуючи себе, що інші справи мають більшу вагу. Іноді дід дзвонив їй, цікавився її життям, але про своє мовчав. Про його інсульт вони дізналися від сусідів лише за місяць. Дідові потрібен був догляд, але мати не хотіла, щоб він жив із ними, і врешті-решт відправила його до хоспісу, стверджуючи, що він має бути вдячним, адже утримання там не з дешевих.
— Ого! — вирвала Саллі з цих думок бабця. — Це йому дуже повезло. Якби вернувся сюди, то його напевно поставили б до стіни, як полоненого. А як не розстріляли б, то в шістдесят помер би від…
Бабця двома скоцюрбленими пальцями постукала по шиї.
— Я сама з сорокового. — сказала вона. — Я його не пам’ятаю. Але дивно, що нікого з тих Кондратюків у селі не лишилося.
Бабуся замислилася.
— То ви підкажете мені, де цвинтар? — спитала Саллі.
— Доню, ти вернись назад, там буде перекрьосток. По праву руку велика дорога, сажалка, гайок. — сказала бабця. — То тобі туди не треба. До цвинтаря веде в протилежний бік маленька стежка. Ти побачиш, вона в сині ворота впирається. Ото і є наше кладовище. Якщо хочеш знайти своїх родичів, тобі треба праворуч, у найстарішу частину. Там усе чагарниками і плющем поросло, бо вже немає кому за ті могили дбати.
— Дякую, — сказала Саллі, хоч половину слів не зрозуміла.
— Та на здоровля. — відповіла бабця. — А тебе як звать?
— Саллі.
— Як ти кажеш? — перепитала бабця.
— Саллі… Саллі Кондратюк.
Бабця усміхнулася.
— А мене — Одарка.
Справді, як баба Одарка й радила, Саллі повернулася до перехрестя і звернула з асфальтованої дороги на протоптану стежку. Вела вона попри город, на якому пишно зеленіла картопля. Тут же стояла й полишена хата — вросла в землю аж по вікна. У кінці ділянки її зустріли величезні металеві ворота, помальовані у синій колір. Обаполи від воріт стояв паркан з однакових залізних блоків. Ворота могли відчинятися настіж для автомобілів чи дозволяти прохід через маленьку хвіртку збоку.
Перше, що здалося дивним Саллі, — це дерева. Вони росли чи не біля кожної могили. І судячи з того, що були різного розміру, то певно так повелося в Україні, що дерево садилося водночас з похованням. На кладовищі в Дікінсоні, Північна Дакота, звідки вона родом, також дерев не бракувало, але було їх набагато менше і виконували вони функцію радше естетичну, аніж ритуальну. А тут усе нагадувало радше ліс.
Перші могили за воротами були добре доглянуті. Більшість із них мали гранітні надгробки з викарбуваними фотографіями тих, хто під ними колись опочив. Чи не на кожній могилі висіли чи стояли вінки з пластикових квітів, які Саллі нагадали різдвяні вінки, що прикрашають двері американських будинків у святковий період.
Люди, які лежали в центральній частині кладовища, зразу за воротами, померли у вісімдесятих-дев’яностих минулого століття. Відповідно, деревам було років із сорок. Саллі блукала доріжками, де-не-де присипаними торішнім листям, придивляючись до зображень на граніті. Хай там як, а баба Одарка мала слушність. Нікого з прізвищем Кондратюк вона тут не знайшла.
Що далі Саллі заглиблювалася в давнішу частину кладовища, то старіші дерева їй траплялися. Граніт поступово змінювався на дерев’яні хрести з вицвілими чорно-білими фотографіями і металевими табличками. Тут роки смерті вказували на шістдесяті. На одному з таких хрестів Саллі прочитала напис «Прокоп Ґедзь (1911–1962)». Самих могил уже видно не було, натомість росла малина. Саллі подумала, якою на смак мала б бути ця ягода, яка корінням впиралася у чиїсь кістки. Напевно, нічим би не відрізнялася від звичайної.
Далі малина, впереміш із в’язким плющем, перетворилася на щільні зарості. Хрести стали ще простішими, ніби вирубаними сокирою, без фотографій, з іменами й роками життя, вирізаними просто на дереві. Деякі з хрестів підгнили і впиралися в стовбури дерев, або й зовсім повалилися на землю. Відгортаючи вчергове малину, Саллі помітила шматочок червоної тканини, який висів на одній із гілок.
«Не одна я така, хто сюди продирався», — подумала вона.
Схилившись над одним із повалених хрестів, Саллі охнула. Дерево вже струхлявіло, фарба облізла, але досі можна було розгледіти: «Якилина Кондратюк. 1898–1942». Відскочила, бо раптом усвідомила, що стоїть власне на могилі.
У її душі панували дивні відчуття. Вона ніколи не знала цю людину, однак відчула нестерпний біль від її втрати. Потекли сльози, і Саллі не годна була їх зупинити.
Голіруч жінка взялася виламувати малину та видирати траву, якою була вкрита могила. Результатом була ціла гора бур’яну і подерті до крові руки. Саллі підняла хрест і обперла його об стовбур дерева.
Якою вона була, Якилина? Дідусь казав, що Саллі — викапана вона. І не просто на обличчя, а навіть характер її перейняла. Сильний, вольовий. Саллі не заперечувала дідусеві, але вона точно не була такою, як прабабуся. Собі ради не могла дати, не те щоб нести відповідальність за дитину.
Про свого батька дідусь майже нічого не знав, хіба лишень те, що той помер під час Голодомору. А мати залишилася сама, і не лише вижила, а й уберегла свою дитину, себто Микиту. А от як загинула — цього дідусь не знав, бо померла вона після того, як він пішов на війну. А нагоди повернутися ні тоді, ні через багато років, як виявилося, йому не випало.
Саллі сіла на землю біля могили й загомоніла до своєї прабабусі. Розказала про свого дідуся Микиту, який ціле життя сумував за Україною. І в своєму серці ніколи її не полишав. Оповіла про його життя, про дружину. Про свого батька, Джорджа. Він був офіцером і загинув під час спеціальної операції в Іраку. Про себе не надто розводилася. Власне, й не було чого розказувати, бо Саллі вважала себе невдахою. Й у свої тридцять шість похизуватися їй було нічим. Хіба роботою. Та це якось недоречно. Насамкінець, передала слова дідуся про те, що він її дуже любив і що просить його пробачити — слова, які він промовив перед самою смертю.
Зібрала бур’яну, скільки змогла, і почала вибиратися, щоб залишити його під огорожею. Раптом її нога втрапила у свіжу землю й угрузла. Звільнивши ногу, Саллі впустила оберемок і почала роздивлятися. Земля була притрушена листям.
«Що це таке? У цій частині не мало би бути свіжих могил…» — подумала вона.
Обережно зсунула листя. Земля була пухка. Копали її не давніше, як минулої ночі. Саллі не знала, як має діяти. У себе вдома вона, звісно, викликала б поліцію. Саллі дістала телефон та набрала «911».
«Ви зателефонували за номером екстреного виклику 112, — сказав запис жіночого голосу. — Очікуйте з’єднання з оператором». Однак слухавку ніхто не взяв. Саллі потелефонувала ще раз. Та замість з’єднання у відповідь почула автоматичне повідомлення: «Ваш дзвінок дуже важливий для нас».
«Треба розказати комусь із місцевих, — подумала жінка. — «Вони точно знатимуть, що робити… Але що я їм скажу? Не знати, хто чи що тут закопане. Може, хтось так поховав якусь тварину».
Саллі знайшла товсту гілку й розламала її об коліно. І взялася обережно розгортати землю. Серце калатало, як скажене. За хвилину з землі визирнув шматок цупкої червоної тканини.
