Мартин Якуб
Ознайомчий фрагмент.
Сцена 1.
Макс прокинувся зненацька, видавши гучний звук губами, мов переляканий жеребець. Він різко підвівся й спробував намацати телефон та тумбочці. Ні тумбочки, ні телефона не було. Було інше. Несказанний бодун, що змусив Макса заплющити очі й повернутися на подушку, яка чомусь виявилась значно більшою, ніж він звик. Макс розплющив очі і з хвилину дивився в стелю, тріщинки на якій також здалися йому незнайомими. Згодом огледівся й остаточно зрозумів, що перебуває аж ніяк не в себе вдома. Це була невеличка кімната, оповита килимами з усіх боків. Сам він лежав на старенькому розкладаному дивані, який ще за його дитинства називався «Малютка», а зараз уже був як мінімум «Дідусик». Постіль, щоправда, була свіжа — пахла альпійським лугом, принаймні так його собі уявляли хіміки компанії-виробника. Підковдра була вкрита червоними квітами, а посередині виднівся картатий ромб коричневої верблюжої ковдри. Макс дуже повільно підняв ковдру, бо мав певні підозри. Однак вони не справдилися. Білизна була на місці. Щоправда, не та, яку він одягав учора вранці, — то були боксерки, а тут якісь старечі сімейні труселя.
— Та ну нафіг, — сказав Макс і наморщив лоба. Це, на його думку, мало б допомогти йому згадати події попередньої ночі, однак мозок не дуже хотів працювати, а натомість послав імпульс у сечовий міхур, намагаючись відвести від себе удар.
Раз пам’ять не відновлювалася, Макс залучив дедуктивний метод не гірше за самого Шерлока й зупинився на думці, що вчора, певно, десь перебрав і зняв якусь дівулю в барі. Ну а далі те-се, одне-друге, поїхали до неї додому. Чесно кажучи, не найгірший варіант закінчення алкотуру: він цілий та неушкоджений і хай не у своєму, але у ліжку.
Протез був також на місці, пристебнутий, — певно, Макс навіть у несвідомому стані вирішив не знімати його, щоб не травмувати дівчину своєю куксою. На непідготовлених вона справляла неабияке враження — щось середнє між огидою і жалістю. Але за ніч протез добряче натер шкіру. Кукса нила, проте не настільки, щоб Макс забув про те, що йому дуже хочеться в туалет.
Максів одяг лежав на стільці біля протилежної від дивана стіни. Акуратно складений. Поверх джинсів і сорочки лежали його рідні труселя. Макс роззирнувся, а потім швидко скинув сімейки й одягнув власну білизну. Зняті труси покрутив у руках, не знаючи, що з ними робити. Уже думав був пожбурити їх у кватирку, та вирішив, що це буде марнотратство, й акуратно склав труси та поклав на диван. Одяг був випраний, і від нього також пахло альпійським лугом.
«А вона мені все більше подобається», — подумав Макс і надягнув джинси. Шкарпетки лежали під самим низом. «Та не може такого бути!» Дірка на великому пальці лівої ноги, та сама, яка часто зупиняла Макса від візитів
до когось «у гості», була зашита!
Вмираючи від цікавості побачити, що за скарб йому трапився, а також підштовхуваний сечовим міхуром, Макс вийшов у коридор. Було темно. Макс намагався не видавати жодних звуків. Однак на підлозі був паркет, а це така штука, яка створена для того, щоб рипіти.
— Сонечко, ти вже прокинувся? — почувся жіночий голос.
«Сонечко? А чи це вже не занадто?» — подумав Макс та чкурнув у туалет, де полегшав грамів на двісті-триста. У туалеті умивальника не було, тому рук він не помив. Вийшовши, Макс видихнув і пошкандибав на кухню, звідки долинали ароматні запахи та звуки смаження. Намагаючись укотре відвернути увагу від настирливих думок, мозок послав сигнал у шлунок, який невдоволено почав відчитувати Макса за вчорашнє, натякаючи, що було б непогано, якби хоч зараз його погодували нормальною їжею — саме тією, аромат якої доносився з кухні.
«Цікаво, яка вона? Білявка чи брюнетка? Худа чи товста?» — думав Макс, поки йшов коридором ті два метри до кухні.
Саме завищав чайник, тому жінка, яка смажила яєшню, не почула Максів вигук «Твою мать!» Перед плитою стояла жіночка, років на двадцять старша від нього. Її халат, здається, був пошитий з того самого матеріалу, що й підковдра. Макс скривився і заціпенів.
— Проходь, сідай, — сказала жінка та вказала на табурет, що стояв між стареньким холодильником і розхитаним столиком, а сама взялася перегортати запашну яєшню. — Називай мене Тамара Іванівна.
«Що за хрінь?» — не міг опанувати себе Макс.
Однак відступати було вже пізно. Це ж треба так вляпатися! Все, про що він міг думати в той момент, — це оті старечі сімейні труселя. Жінка пригладила стягнуте в тугу ґулю наполовину сиве волосся.
«Таки білявка, молодець! Так тримати!» — підбадьорив себе Макс і поглянув у бік вікна.
Тамара Іванівна, мугикаючи під ніс якусь веселу мелодію, насипала заварки в чайничок і залила окропом. Її гарний настрій вкінець зіпсував Максові його власний.
«Цікаво, на якому я зараз поверсі? Бо якщо не вище за третій, то я, чесне слово, готовий вистрибнути, інакше прямо тут і згорю від сорому».
Тамара Іванівна переклала вміст сковорідки в тарілку з блакитною облямівкою. Збоку поклала бутерброд з маслом. І урочисто поставила все це перед примороченим Максом, що отетеріло втупився у вікно.
— Ти тойво… поїж, чуєш, — сказала жінка.
Фізіологія виявилась сильнішою за метафізику, тож Макс вирішив спочатку поїсти, а потім уже розпитати цю тітку про всі деталі.
Яєшня виявилась смачнішою за ту, яку зазвичай готував Макс за власним рецептом: розбиваєш яйця, кидаєш на пательню, смажиш. Трохи присолив — і готово. А ця страва була просто витвором кулінарного мистецтва: окрім яєць, тут була варена ковбаса, дрібно нарізані помідори, якась пахуча трава. Зверху все було присипано сиром, який розтанув і тягнувся, як у піці. Мішлен відпочиває.
Поки Макс наминав яєшню, Тамара Іванівна поставила перед ним великий кухоль і налила з чайничка заварки майже до країв, навіть не думаючи розбавляти її окропом. Рідина була темно-коричневого кольору, як
кока-кола. Потім насипала туди чотири ложки цукру. Подумала… і додала ще одну. Судячи з усього, вона добре розуміла, що Максові зараз потрібно поновити рівень глюкози. Поряд із чаєм жінка поставила тарілку з домашнім пісочним печивом.
— Дякую, дуже смачно. — Макс упорався зі сніданком за лічені хвилини. Він і справді був дуже вдячний. Бо в цій яєшні відчувався не лише смак, а щось таке, про що Макс уже давно забув, — турбота.
— На здоров’я, — сказала Тамара Іванівна. — Попий ще чаю. Після вчорашнього варто.
Макс доторкнувся до паруючого кухля.
— Ви мені, звісно, вибачте… — промимрив він. — Така справа… Я нічого не пам’ятаю…
— Воно й не дивно, — Тамара Іванівна засміялась. — Ти пий, пий чайок, поки не охолонув.
Вона відсунула стілець і всілася навпроти Макса за столом. Сперлася ліктями на стільницю, підборіддя поклала на долоні.
— Що, прямо анічогісінько не пам’ятаєш? — перепитала вона та підступно всміхнулася.
Макс похитав головою.
— Це ж треба. — Коли Тамара Іванівна всміхалася, то ніби втрачала років десять. — Не нервуйся ти так… Було близько першої ночі, я саме Яніну Соколову закінчила на ютьюбі дивитися. Чую — машина приїхала. Визирнула з вікна — дивлюсь: таксі біля під’їзду стоїть і двигуна не вимикає. Гарчить як навіжене. Потім таксист вилазить, обходить машину і суне до заднього пасажирського. Відчиняє двері і як закричить: «Забирайся, ти мені зараз машину заблюєш!» А пасажир йому, значить, щось нерозбірливе відповідає. Таксист нахилився і став шарпати того пасажира. Той, в принципі, не дуже й пручався. Витягнув водій його й полишив просто в калюжі перед під’їздом — скільки я вже писала у ЖЕК, щоб ту яму заасфальтували, та нуль на масу. Ну, як ти вже зрозумів, пасажиром був ти.
Не те щоб Максу було дуже соромно, радше неприємно. Тому він сконцентрувався на поїданні печива й на чудодійному напої.
— Таксист поїхав, а ти, бідолаха, хвилин десять намагався підвестися, хоч бери й собі знімай і на той же ютьюб викладай, так це було весело. Врешті-решт ти зрозумів, що це тобі не вдасться, тому навкарачках доповз до лавки й абияк на неї заліз. Ну думаю, проспиться, і по тому. Пішла далі інтернет дивитись. А на душі ніяково. Хвилин за десять виглядаю — а ти, горе, скотився з тої лавки на землю, лежиш долілиць і хропеш. Ну, думаю, ненормально це. Все ж людина. А вночі холодненько. Думаю: раз таксі привезло, значить, точно десь тут живе. І хоч боязко було, все ж вирішила добудитись. Одягнулася, вийшла з під’їзду. Спробувала розштовхати — ти очі розплющуєш, а сказати толком нічого не можеш. Тільки мукаєш. Думаю: ну хоч із землі підійму. Берусь за руку, а там оце, — Тамара Іванівна кивнула на Максів протез. — Ох і жалко мені стало тебе, — зітхнула вона. — Як я тебе до ліфта дотягла, сама не знаю, а ти ще й пручався, як вередлива дитина. Тут уже було легше: взяла покривало, тебе на нього перекотила і так до ліжка й довезла.
— Мені дуже соромно, — сказав Макс. — Правда.
— Та ладно тобі, — сказала Тамара Іванівна. — З ким не буває. У мене самої син десь твого віку, в Харкові живе.
Може, і йому хтось колись допоможе, коли він того потребуватиме.
— Дякую вам, — сказав Макс. — У мене ще одне питання. Делікатне, так би мовити… Ви мене навіщо роздягли? — Спочатку ти в тому одязі сидів у калюжі, потім спав на землі. От як тебе в ньому на ліжко класти? — рішуче
відповіла вона.
— Але ж… і труси також? — спробував заперечи
ти Макс.
— Ой, та що ти як маленький. Чого я там не бачи
ла, — Тамара Іванівна махнула рукою. — Двох хлопців виховала. Ну а труси… То мого чоловіка… покійного…
Вона зітхнула, підвелась і почала мити посуд.
Макс відчував, що має щось сказати, але досвіду спілкування зі старшими жінками, які тебе підібрали на вулиці, роздягли і вклали в ліжечко, у нього точно не було.
— Я, певно, піду, — сказав Макс. — Ще раз вам дуже дякую.
— Я твій телефон вимкнула й у прихожій на полиці поклала, пілікав усю ніч, — сказала Тамара Іванівна. Телефон лежав на полиці з книжками. Біля полиці висіла дошка з фотографіями. Зверху — діти, невістки, онуки… Далі — давніші знімки. На вицвілому чорнобілому фото була молода красива білявка під ручку зі статним високим чоловіком.
«Це його труси, напевно», — подумав Макс.
Була ще фотографія щасливого собаки. Кажуть, собаки не вміють усміхатися, та оцей точно давив либу. Макс десь вичитав, наче собаки копіюють поведінку господарів, — певно, в цій сім’ї так часто всміхалися, що й собака навчився.
Узявши телефон, Макс звернув увагу на серію книжок з однаковими корінцями. «Золотий фонд детективу». Така сама серія була у батька в Горлівці. Щось понад двадцять томів, класика жанру: Дешил Хеммет, Реймонд Чендлер, Пітер Чейні, Жан Батист Кайє та інші. Батько не дозволяв читати — казав, там дуже багато жорстокості. Та Макс нишком прочитав майже все.
— Гарні книжки, — сказав Макс.
— Звісно, — відповіла Тамара Іванівна. — Люблю детективи.
— Я також. — Макс на секунду застиг. — До побачення, — сказав він і вийшов з квартири.
Сцена 2.
Собаки рідко бувають сумні. Коли думаєш про собаку, передусім бачиш веселий, майже усміхнений писок, смиренні й дещо грайливі очі та рухливий хвіст, що теліпається так, наче пришитий до тулуба одним швидким стібком.
Одначе собаки, окрім своєї життєрадісної вдачі, — дуже проникливі істоти. Вони відчувають стан хазяїна краще за найліпшого психотерапевта.
От і Лазар, старий чорний лабрадор, не був винятком. І хоч як хотілося йому побігати в парку під сонячними променями, так щоб висока трава лоскотала його пузо, він смиренно йшов поруч із хазяїном. Лазар знав: якщо він захоче й попросить, то хазяїн зніме повідець і дозволить побігати, — але розумів, що потрібен саме тут, біля нього.
Вік хазяїна було важко визначити з першого погляду. Таких називають «чоловік середніх літ». Однак які вони, ті «середні літа»? Сорок, п’ятдесят чи, може, шістдесят — сказати було важко. На ньому було довге сіре пальто, з-під якого визирали чорні костюмні штани та до блиску начищені черевики. Ішов він неспішно, і в тій ході відчувалися гордість і розпач одночасно. Колись усміхнене його обличчя втратило життєлюбність, і було щось жахливе й жорстоке в його погляді. У руках він тримав квіти. Червоні троянди.
Лазар та чоловік вийшли на алею велетенських каштанів, під якими на лавках сиділи молоді матусі, погойдуючи дешеві візочки зі своїми такими довгоочікуваними, дорогими немовлятами. Забачивши великого собаку, матусі підсунули коляски ближче до себе й ні на мить не зводили з нього своїх невиспаних очей.
Їхня путь уже майже скінчилася. Залишилося пройти наскрізь алею. Якихось десять хвилин — і вони на місці. Аж раптом із кущів вибіг молодий спанієль. Може, трохи більше року. Підліток. Забачивши іншого зі свого виду, спанієль зупинився й почав нюхати повітря, смішно витягуючи писок уперед. Лазар насторожився та виструнчив хвіст, однак агресії не виявив. Спанієль відчув, що небезпека йому не загрожує, і дуже обережно підійшов до Лазаря. Той терпляче дав малому обнюхати себе з усіх боків. Закінчивши знайомство, спанієль почав гасати перед самим носом Лазаря туди-назад, дзвінко гавкаючи, немов запрошуючи до відомої лише собакам гри. Лазар відчував несамовиту енергетику, яку випромінював молодий пес. Хвіст Лазаря і собі несміливо задрижав, дедалі більше розхитуючись за амплітудою, як старовинний метроном на ста шістдесяти ударах. Пес повільно повернув голову і подивився вгору на хазяїна. Той посунув рукав пальта, глянув на годинник, ледь усміхнувся і відщібнув карабін повідця від нашийника. Прудко, як ніхто й не очікував би від такого старого собаки, Лазар рвонув уперед, на галявину, в центрі якої блищало озеро. Спанієль радісно дзявкнув, передбачаючи веселощі, і побіг слідом. Він швидко наздогнав Лазаря і спробував схопити його зубами за хвіст, однак той різко обернувся і лапою повалив малого на землю. Песик викрутився, як в’юн, і погнав далі, запрошуючи нового товариша за собою.
— У вас дуже гарний пес, — сказала дівчина, що з’явилася з тих самих кущів, з яких виник і спанієль. — А це мій бешкетник. Його звати Едмон.
Вона була ще зовсім молода — років двадцять, може, двадцять два. Чимось навіть схожа на свого собаку: таке саме розкуйовджене волосся і такий самий пустотливий погляд. Здавалося, вона й сама не проти була б бігати по галявині і качатися зараз із собаками у високій траві.
— Дякую, — відповів чоловік.
Вони стояли мовчки й усміхалися, дивлячись на викрутаси своїх улюбленців.
— І квіти у вас також гарні. Для коханої? — спитала дівчина.
Чоловік подивився на квіти, потім на дівчину й приязно мовив:
— Так.
— Це так ми-и-ило… — протяжно мовила дівчина. — Я впевнена, вона вас дуже любить.
Продовжуючи усміхатися, чоловік почав видивлятися свого собаку, який зник у заростях очерету.
— Ой, чекайте… Ви бачили? — стрепенулася дівчина. — У вас там чотири троянди в букеті! Парне число — це ж для… померлих. Це, напевно, якась помилка.
Чоловік перевернув букет і глянув на квіти, ніби хотів упевнитись, що троянд саме чотири.
— Ні, немає помилки, — сказав він. — Все правильно.
— Ой, вибачте. — Дівчина опустила очі. — Я… чесно… не хотіла…
— Не переймайтеся. Ви ні в чому не винні, — сказав чоловік.
Дівчина шукала, що відповісти, але не знайшла.
— Перепрошую, мені вже час іти, — сказав чоловік. — Лазар, до мене!
Очерет затріщав, і за мить вибіг Лазар та попрямував до господаря. Коли він наблизився, чоловік нахилився, погладив його по голові та пристебнув повідець.
— Ходімо, друже, — покликав він собаку, а відтак обернувся до дівчини: — До побачення. Гарного вам дня.
— І вам… — відповіла та.
