Мартин Якуб
Левків
Видавництво “Мартінес”
2025
Ознайомчий фрагмент.
1
Саллі сиділа в передпокої біля операційної і мало не непритомніла від хвилювання. Шкіра під одягом була вологою від поту — вона відчувала, як формується кожна краплина, як стікає по тілу, підсилюючи її тривогу. Стерильні умови лікарні з її чистим, прохолодним повітрям, здавалося, лише відтіняли неприємний запах, перетворюючи його на щось майже відчутне. Саллі уявляла, що кожен, хто проходив повз неї, вловлював його. Вона сиділа там, мов мікроб серед білизни лікарні, затиснута між стінами своєї тривоги та реальністю, яка оберталася довкола.
Саллі вела спостереження за підозрюваним у тихому передмісті Бісмарка, столиці Північної Дакоти, коли отримала телефонний дзвінок із невідомого номера. Голос по той бік лінії був стриманим і холодним.
«Саллі Кондратюк? Твій дідусь Нік у лікарні Святого Алексіуса в Дікінсоні, — голос жінки звучав, наче старий автовідповідач. — Він проходив у нас планове обстеження, і ми випадково виявили в нього велику аневризму черевного відділу аорти. Вона загрожує розривом, тож йому терміново потрібне хірургічне втручання. Операція почнеться за пів години».
Саллі була втомлена до смерті, але водночас до біса роздратована — як через те, що була змушена перервати спостереження, так і через те, що ніяк не могла вплинути на хід операції. І на додачу, вона злилася на саму себе через те, що забула про свого дідуся, понад пів року не приділяла йому жодної уваги, так наче він уже давно помер.
Перед очима Саллі раптово зринула чітка картина з раннього дитинства. Вона була п’ятирічною дівчинкою, йшла рука в руці з дідусем через ліс.
Того дня дідусь так і сипав жартами й історіями, ніби енциклопедія лісових таємниць. Він захопливо розповідав про кожну рослину: якась могла зцілити рани, інша — втамувати голод, а ще інша була небезпечно отруйною. Розумівся дідусь і на тваринах, які живуть у лісі — він показував подряпини на стовбурі, які залишила рись, покинуту борсучу нору, розказував, якщо в лісі застануть вовки — не варто з ними битися, адже вони все одно переможуть. Потрібно вилізти на дерево і стукати гілкою об стовбур, щоб їх налякати.
Щоразу, коли дідусь нахилявся зрізати черговий гриб, маленька Саллі із захопленням спостерігала за цим, але сама не могла знайти жодного. Її очі марно шукали схованців серед листя та моху, і вона мало не плакала від розпачу. Тоді дідусь почав навмисно зупинятися біля чергового гриба і робив вигляд, що не може його знайти. І тоді Саллі з вереском бігла зрізати знахідку. Вона раділа кожному і з гордістю показувала їх дідові, а він задоволено хитав головою і приказував: «Яка ж ти у мене розумничка!».
Коли вони зібрали повне відро, дідусь Нік попросив Саллі залишитися на пеньку.
«Сиди тут, нікуди не йди», — мовив він і вже за мить зник у заростях.
Саллі й не збиралася нікуди йти, але раптом поруч на гілку сів метелик. Його крила, майже чорні, з жовтими крапочками й таємничим візерунком, зачарували дівчинку. Не втримавшись, вона простягла руку до нього. Метелик пурхнув і полетів, ніби залучаючи її до гри. Кружляв у повітрі, то зникаючи за деревами, то знову з’являючись на видноті. Саллі бігла за ним, немов зачарована. Але коли він раптово піднявся високо в небо, зникнувши серед гілок, дівчинка роззирнулася і з жахом усвідомила, що заблукала. Вона не бачила вже свого пенька, а навколо все стало чужим. Дерева, які раніше були приязними, тепер здавалися страхітливими велетнями з лісових казок. Страх малював образи рисей і вовків, про яких тільки-но розказував дідусь. Спроба закричати провалилася — з горла вирвався тихий хрип, який ніхто й не міг би почути. Потекли сльози. Саллі затулила обличчя руками і, намагаючись заспокоїти себе, почала шепотіти молитву, яку навчив її дідусь:
Ангелику, охоронцю мій!
Завжди біля мене стій.
Рано, ввечір, вдень, вночі
будь мені до помочі:
свічечкою присвіти,
а крилами захисти.
Дідусь казав, що ця молитва має неймовірну силу і допоможе у будь-якій біді.
І раптом, наче відповідь з іншого світу, вона почула голос дідуся Ніка.
Коли вона прибрала долоні з обличчя, перед нею стояв дідусь, обличчя якого світилося занепокоєнням та любов’ю. «Саллі! Дитино моя! — дідусь Нік схопив її на руки й міцно пригорнув. — Я ніколи більше не залишу тебе саму».
Тієї миті вони обоє плакали.
«І я тебе не залишу», — промовила тоді Саллі.
Дідусь не збрехав. Він завжди був поруч у всі найважливіші моменти її життя. Став для неї більше ніж просто родичем — опорою, захисником від негараздів, які час від часу траплялися з Саллі. Був поруч завжди: і в дрібницях, як то збрехати матері, що Саллі у нього вдома, коли вона насправді гуляла з хлопцем, і в більш глобальних речах — віддати всі свої заощадження, щоб Саллі змогла отримати пристойну освіту. І він ніколи не просив нічого натомість. Просто був поруч, як і обіцяв.
А от Саллі збрехала.
…Двері операційної кімнати розчинилися і звідти повільно вийшов лікар. Він був знесилений, ледве пересував ноги. Саллі хотілося кинутися до нього, однак вона слухняно дочекалася, поки він сам підійде.
— Що з ним?! — вигукнула вона, й погляд невідворотно прикипів до рукава лікаревого халата, на якому яскраво вирізнялася велика червона пляма.
Лікар, ніби актор на сцені, зробив паузу, перш ніж відповісти — напевно, разом із навичками різати та зшивати людські органи, їх учать і тонкощам спілкування із родичами хворих.
— Випадок вашого дідуся дуже складний… враховуючи його поважний вік… — почав він.
— Він живий?! — перебила Саллі.
— Так, звісно, він живий, — лікар втомлено усміхнувся. — Операція пройшла успішно. Ваш дідусь має неабияке прагнення жити.
Почувши ці слова, Саллі не втрималася і міцно обійняла лікаря.
— А я можу його побачити? — запитала вона, відступаючи на крок.
— Він ще під наркозом, та скоро його переведуть у палату. І ви можете залишитися з ним, якщо хочете, — сказав лікар, а відтак, ніби від себе особисто, додав: — Думаю, коли він прокинеться, йому буде приємно побачити когось рідного.
Саллі довелося чекати ще майже годину під дверима відділення інтенсивної терапії, куди перевезли дідуся, коли її нарешті запросили в палату.
Дідусь Нік був невисокий на зріст, і зараз, лежачи на лікарняному ліжку, здавався просто крихітним. Його обличчя, таке рідне і близьке, наче ще більше постаріло. Подвійний шрам на правій щоці, про походження якого дідусь розказував, що це його посікло осколками на війні, ніби поглибшав — мов борозни від плуга на весняній ріллі. Його тіло було накрите спеціальною обігрівальною ковдрою, яка нагадувала повітряний матрац, а на руці, що виглядала з-під неї, проступали сліди помаранчевого дезінфікуючого засобу.
Над ліжком в інтенсивній терапії висіли монітори, з яких бігли кабелі до електродів на грудях дідуся, кліпси на пальці та якісь інші пристрої. На підлозі, лежали два целофанові пакети, які трубками з’єднувалися з дідусем. В одному була сеча, в іншому кров. Саллі не боялася крові, однак споглядати, як вона витікає з рідної людини, було непереборно важко.
Саллі понад усе хотілося, щоб дідусь прокинувся, і вона могла сказати йому, як сильно вона його любить. Але дідусь міцно спав. Минали години. Настала ніч. Саллі, сидячи на кріслі, то занурювалася в неспокійний сон, то прокидалася, ловлячи кожен подих старого. Одного разу вона нічого не почула. Страшна, несамовита, жахлива тиша… Дівчина підхопилася і вже майже натиснула на кнопку виклику допомоги, як дідусь знову почав дихати. Після цього Саллі довго не могла заснути, все дивилася на повільний рух його грудної клітки. Та зрештою все ж знову пірнула в сон.
— Саллі… — ще крізь сон вона почула тихенький хрипкий голос. Ще не розрізняючи реальність і марево, вона побачила дідуся, однак зовсім молодого, як на тій старій фотографії, що висіла над ліжком у його будинку. Він усміхнувся, підморгнув їй і поманив рукою до себе. Дівчина розплющила очі, ще не вповні усвідомлюючи, де вона.
— Саллі… — трішки голосніше сказав Нік і закашлявся.
— Дідусю!!! — вигукнула дівчина і підскочила до нього. — Як ти, рідненький?
Незважаючи на бажання обійняти його, вона стрималася, боячись нашкодити. Її дотик до його руки був легким, як пір’їнка. Дідусь ворухнув пальцями і взяв її долоню в свою. Саллі не могла себе контролювати і заплакала.
— Ну що ти, доню, не плач. Не плач, моя рідна. Все буде добре. Тільки холодно достобіса. — Його голос, хоч і слабкий, був наповнений ніжністю. Він знову закашлявся.
— Дідусю, пробач мені, пробач за все.
— Не мели дурниць! — пролунав його голос трохи сердито. — Нема тобі за шо вибачатись.
— Я геть про тебе забула. Робота, друзі, що завгодно… окрім головного… тебе… — Саллі вже ридала ридма… — Я ж могла просто подзвонити… Якби ти помер, я б цього не пережила.
— Ану, замовкни! Замовкни, кажу тобі!
Від несподіванки Саллі справді припинила плакати.
— Тобі нема за що переді мною вибачатися. Зрозуміла?! Я люблю тебе так сильно, що навіть якби ти зараз не приїхала, я б все одно на тебе не злився. Ну, може, зовсім трошки. — Дідусь Нік засміявся.
— І я дуже тебе люблю, просто хочу, щоб ти це знав — Саллі стиснула його долоню у своїй і теж усміхнулася. — Я просто злякалася, що ніколи більше тебе не побачу.
— Мене не так просто здихатися, — Нік знову всміхнувся, але цього разу було видно, що для цього йому потрібно було докласти зусиль.
У цей момент до палати увійшла медсестра.
— О! Ви вже прокинулися! — вигукнула вона радісно. — Я так лікарю й сказала, що цей дідок іще нас переживе.
Вона перевірила показники, заміряла температуру, проконтролювала швидкість дозування розчину в крапельниці..
— Ви тільки його не втомлюйте. Він молодець, але операція була важка, йому треба відпочивати.
— Окей, — відповіла Саллі.
Медсестра вийшла, і Саллі звернулася до дідуся:
— Дідусю, ти і правда відпочивай. Ми ще завтра поговоримо.
Вона ніжно поцілувала його в лоба.
— Чекай… — зупинив її Нік, скривившись і замруживши очі.
— Що трапилось? — занепокоїлась Саллі.
— Ні, просто прихопило. — відповів він. — Ось, усе, відпустило… Знаєш… Коли мені стане легше, поїдемо у Неділище… Я все життя відкладав… Ніяк не виходило… Точно! Поїдемо! Ти не проти?
Сльози забриніли в його очах.
— Обов’язково поїдемо, дідусю, — Саллі стиснула його долоню.
— Я мусив туди поїхати, розумієш… — Нік дихав важко. — Але ніяк не міг… наважитися…
— Це буде наша з тобою пригода… Ти розкажеш мені все про Україну… Про своє дитинство, про мою прабабусю…
Саллі говорила тихим, заспокійливим голосом. Нік заплющив очі, його дихання ставало рівнішим.
Раптом він розплющив очі й пильно подивився на Саллі.
— Пробач мене, матусю… — прошепотів він.
Раптово прилад, підключений до дідуся, почав видавати гучні сигнали тривоги. Числа на екрані швидко змінювалися, спочатку підсвічуючись жовтим, потім червоним. Саллі відчула, як щось торкнулося її ноги. Вона поглянула на підлогу і побачила, що трубка, яка йшла від дідуся, напружилася, немов струна, а сам пакет був ущент заповнений яскраво червоною кров’ю — здавалося, ось-ось лусне. Двері палати відчинилися, забігла медсестра.
2
Село Неділище лежало в напівзабутті, ніби втратило свою життєву силу. Саллі відчувала себе чужинкою на цих тихих вулицях, де не було ні душі, крім однієї випадкової бабці, яка пройшла повз неї, не кинувши ані слова. Вона згадала розповіді дідуся про те, що в селі всі вітаються одне з одним, але вони, здається, залишилися в минулому — в часи його молодості.
Саллі опинилася на асфальтованій дорозі, що простяглася між високими осокорами. Поряд із дорогою, сховані в зелені садів, стояли хати, деякі з них видавалися покинутими і занедбаними.
Не було жодного вказівника на дорозі, і, дійшовши до краю села, Саллі так і не виявила цвинтаря. Хоча, здавалось би, цвинтар мав би впадати в око. І, як на те, спитати не було в кого. Забачивши якусь явно жилу хатинку, вона підійшла до паркану.
— Добрий день! — закричала Саллі. — Є хтось?
Її почув старий собака і хрипко загавкав у відповідь. Якась хвиля, і вкриті синьою потрісканою фарбою двері відчинилися, звідти висунулася бабця. Вона напружила свої скаламутнілі очі, намагаючись розгледіти, хто це прийшов.
— Чого кричиш? — сказала вона. — Я хоч трохи сліпа, але не глуха. Чого тобі?
— Вибачте. — відказала Саллі. — Я не є місцева. Приїхала відвідати могилу своєї прабабусі.
Бабця підійшла й відчинила хвіртку. Вона влипнула очима в Саллі, аж тій похололо на душі.
— А ти з чиїх? — спитала вона.
— Тобто «з чиїх»? — здивувалася Саллі.
— Ну, фамілія яка?
— А-а-а… — відітхнула Саллі. — Моє прізвище Кондратюк. Дід мій колись жив у цьому селі.
— Кондратюк… Кондратюк… — бурмотіла бабуся. — Шось я таких не помню. А діда ж як звали?
— Nick… Микита… — відповіла Саллі.
— Микита Кондратюк? Микита Кондратюк… — бабуся ще хвильку подумала. — Нє, точно не знаю. А коли він тут жив? — У Штати він прибув у сорок шостому. — відповіла Саллі. — Йому тоді було дев’ятнадцять.
— Овва. У Штати. Ти ба, молодець який! — вигукнула бабуся. — Цікаво, як йому це вдалося?
— Він служив у армії… А потім prisoner of war… полонений. — відповіла Саллі. — А коли Німеччину звільнили союзники, він… я точно не знаю. Хтось із американців допоміг йому дістатися Сполучених Штатів.
— Хоч пожив? — спитала бабуся.
— Перепрошую… не розумію. — відповіла Саллі.
— Ну, питаю, довго прожив? — пояснила бабуся.
— Торік помер. Дев’яносто один, — промовила Саллі, відчуваючи, як у горлі збирається клубок. Вона гостро докоряла собі за підтримку рішення матері відправити діда Микиту до хоспісу. Після трагічної смерті її батька, Джорджа Кондратюка, вони майже припинила спілкування з дідом, навіть не було традиційних сімейних зустрічей на Різдво й Великдень. За ці останні десять років вона відвідала його лише кілька разів, переконуючи себе, що інші справи мають більшу вагу. Іноді дід дзвонив їй, цікавився її життям, але про своє мовчав. Про його інсульт вони дізналися від сусідів лише за місяць. Дідові потрібен був догляд, але мати не хотіла, щоб він жив із ними, і врешті-решт відправила його до хоспісу, стверджуючи, що він має бути вдячним, адже утримання там не з дешевих.
— Ого! — вирвала Саллі з цих думок бабця. — Це йому дуже повезло. Якби вернувся сюди, то його напевно поставили б до стіни, як полоненого. А як не розстріляли б, то в шістдесят помер би від…
Бабця двома скоцюрбленими пальцями постукала по шиї.
— Я сама з сорокового. — сказала вона. — Я його не пам’ятаю. Але дивно, що нікого з тих Кондратюків у селі не лишилося.
Бабуся замислилася.
— То ви підкажете мені, де цвинтар? — спитала Саллі.
— Доню, ти вернись назад, там буде перекрьосток. По праву руку велика дорога, сажалка, гайок. — сказала бабця. — То тобі туди не треба. До цвинтаря веде в протилежний бік маленька стежка. Ти побачиш, вона в сині ворота впирається. Ото і є наше кладовище. Якщо хочеш знайти своїх родичів, тобі треба праворуч, у найстарішу частину. Там усе чагарниками і плющем поросло, бо вже немає кому за ті могили дбати.
— Дякую, — сказала Саллі, хоч половину слів не зрозуміла.
— Та на здоровля. — відповіла бабця. — А тебе як звать?
— Саллі.
— Як ти кажеш? — перепитала бабця.
— Саллі… Саллі Кондратюк.
Бабця усміхнулася.
— А мене — Одарка.
Справді, як баба Одарка й радила, Саллі повернулася до перехрестя і звернула з асфальтованої дороги на протоптану стежку. Вела вона попри город, на якому пишно зеленіла картопля. Тут же стояла й полишена хата — вросла в землю аж по вікна. У кінці ділянки її зустріли величезні металеві ворота, помальовані у синій колір. Обаполи від воріт стояв паркан з однакових залізних блоків. Ворота могли відчинятися настіж для автомобілів чи дозволяти прохід через маленьку хвіртку збоку.
Перше, що здалося дивним Саллі, — це дерева. Вони росли чи не біля кожної могили. І судячи з того, що були різного розміру, то певно так повелося в Україні, що дерево садилося водночас з похованням. На кладовищі в Дікінсоні, Північна Дакота, звідки вона родом, також дерев не бракувало, але було їх набагато менше і виконували вони функцію радше естетичну, аніж ритуальну. А тут усе нагадувало радше ліс.
Перші могили за воротами були добре доглянуті. Більшість із них мали гранітні надгробки з викарбуваними фотографіями тих, хто під ними колись опочив. Чи не на кожній могилі висіли чи стояли вінки з пластикових квітів, які Саллі нагадали різдвяні вінки, що прикрашають двері американських будинків у святковий період.
Люди, які лежали в центральній частині кладовища, зразу за воротами, померли у вісімдесятих-дев’яностих минулого століття. Відповідно, деревам було років із сорок. Саллі блукала доріжками, де-не-де присипаними торішнім листям, придивляючись до зображень на граніті. Хай там як, а баба Одарка мала слушність. Нікого з прізвищем Кондратюк вона тут не знайшла.
Що далі Саллі заглиблювалася в давнішу частину кладовища, то старіші дерева їй траплялися. Граніт поступово змінювався на дерев’яні хрести з вицвілими чорно-білими фотографіями і металевими табличками. Тут роки смерті вказували на шістдесяті. На одному з таких хрестів Саллі прочитала напис «Прокоп Ґедзь (1911–1962)». Самих могил уже видно не було, натомість росла малина. Саллі подумала, якою на смак мала б бути ця ягода, яка корінням впиралася у чиїсь кістки. Напевно, нічим би не відрізнялася від звичайної.
Далі малина, впереміш із в’язким плющем, перетворилася на щільні зарості. Хрести стали ще простішими, ніби вирубаними сокирою, без фотографій, з іменами й роками життя, вирізаними просто на дереві. Деякі з хрестів підгнили і впиралися в стовбури дерев, або й зовсім повалилися на землю. Відгортаючи вчергове малину, Саллі помітила шматочок червоної тканини, який висів на одній із гілок.
«Не одна я така, хто сюди продирався», — подумала вона.
Схилившись над одним із повалених хрестів, Саллі охнула. Дерево вже струхлявіло, фарба облізла, але досі можна було розгледіти: «Якилина Кондратюк. 1898–1942». Відскочила, бо раптом усвідомила, що стоїть власне на могилі.
У її душі панували дивні відчуття. Вона ніколи не знала цю людину, однак відчула нестерпний біль від її втрати. Потекли сльози, і Саллі не годна була їх зупинити.
Голіруч жінка взялася виламувати малину та видирати траву, якою була вкрита могила. Результатом була ціла гора бур’яну і подерті до крові руки. Саллі підняла хрест і обперла його об стовбур дерева.
Якою вона була, Якилина? Дідусь казав, що Саллі — викапана вона. І не просто на обличчя, а навіть характер її перейняла. Сильний, вольовий. Саллі не заперечувала дідусеві, але вона точно не була такою, як прабабуся. Собі ради не могла дати, не те щоб нести відповідальність за дитину.
Про свого батька дідусь майже нічого не знав, хіба лишень те, що той помер під час Голодомору. А мати залишилася сама, і не лише вижила, а й уберегла свою дитину, себто Микиту. А от як загинула — цього дідусь не знав, бо померла вона після того, як він пішов на війну. А нагоди повернутися ні тоді, ні через багато років, як виявилося, йому не випало.
Саллі сіла на землю біля могили й загомоніла до своєї прабабусі. Розказала про свого дідуся Микиту, який ціле життя сумував за Україною. І в своєму серці ніколи її не полишав. Оповіла про його життя, про дружину. Про свого батька, Джорджа. Він був офіцером і загинув під час спеціальної операції в Іраку. Про себе не надто розводилася. Власне, й не було чого розказувати, бо Саллі вважала себе невдахою. Й у свої тридцять шість похизуватися їй було нічим. Хіба роботою. Та це якось недоречно. Насамкінець, передала слова дідуся про те, що він її дуже любив і що просить його пробачити — слова, які він промовив перед самою смертю.
Зібрала бур’яну, скільки змогла, і почала вибиратися, щоб залишити його під огорожею. Раптом її нога втрапила у свіжу землю й угрузла. Звільнивши ногу, Саллі впустила оберемок і почала роздивлятися. Земля була притрушена листям.
«Що це таке? У цій частині не мало би бути свіжих могил…» — подумала вона.
Обережно зсунула листя. Земля була пухка. Копали її не давніше, як минулої ночі. Саллі не знала, як має діяти. У себе вдома вона, звісно, викликала б поліцію. Саллі дістала телефон та набрала «911».
«Ви зателефонували за номером екстреного виклику 112, — сказав запис жіночого голосу. — Очікуйте з’єднання з оператором». Однак слухавку ніхто не взяв. Саллі потелефонувала ще раз. Та замість з’єднання у відповідь почула автоматичне повідомлення: «Ваш дзвінок дуже важливий для нас».
«Треба розказати комусь із місцевих, — подумала жінка. — «Вони точно знатимуть, що робити… Але що я їм скажу? Не знати, хто чи що тут закопане. Може, хтось так поховав якусь тварину».
Саллі знайшла товсту гілку й розламала її об коліно. І взялася обережно розгортати землю. Серце калатало, як скажене. За хвилину з землі визирнув шматок цупкої червоної тканини.
Мартин Якуб
Ознайомчий фрагмент.
Сцена 1.
Макс прокинувся зненацька, видавши гучний звук губами, мов переляканий жеребець. Він різко підвівся й спробував намацати телефон та тумбочці. Ні тумбочки, ні телефона не було. Було інше. Несказанний бодун, що змусив Макса заплющити очі й повернутися на подушку, яка чомусь виявилась значно більшою, ніж він звик. Макс розплющив очі і з хвилину дивився в стелю, тріщинки на якій також здалися йому незнайомими. Згодом огледівся й остаточно зрозумів, що перебуває аж ніяк не в себе вдома. Це була невеличка кімната, оповита килимами з усіх боків. Сам він лежав на старенькому розкладаному дивані, який ще за його дитинства називався «Малютка», а зараз уже був як мінімум «Дідусик». Постіль, щоправда, була свіжа — пахла альпійським лугом, принаймні так його собі уявляли хіміки компанії-виробника. Підковдра була вкрита червоними квітами, а посередині виднівся картатий ромб коричневої верблюжої ковдри. Макс дуже повільно підняв ковдру, бо мав певні підозри. Однак вони не справдилися. Білизна була на місці. Щоправда, не та, яку він одягав учора вранці, — то були боксерки, а тут якісь старечі сімейні труселя.
— Та ну нафіг, — сказав Макс і наморщив лоба. Це, на його думку, мало б допомогти йому згадати події попередньої ночі, однак мозок не дуже хотів працювати, а натомість послав імпульс у сечовий міхур, намагаючись відвести від себе удар.
Раз пам’ять не відновлювалася, Макс залучив дедуктивний метод не гірше за самого Шерлока й зупинився на думці, що вчора, певно, десь перебрав і зняв якусь дівулю в барі. Ну а далі те-се, одне-друге, поїхали до неї додому. Чесно кажучи, не найгірший варіант закінчення алкотуру: він цілий та неушкоджений і хай не у своєму, але у ліжку.
Протез був також на місці, пристебнутий, — певно, Макс навіть у несвідомому стані вирішив не знімати його, щоб не травмувати дівчину своєю куксою. На непідготовлених вона справляла неабияке враження — щось середнє між огидою і жалістю. Але за ніч протез добряче натер шкіру. Кукса нила, проте не настільки, щоб Макс забув про те, що йому дуже хочеться в туалет.
Максів одяг лежав на стільці біля протилежної від дивана стіни. Акуратно складений. Поверх джинсів і сорочки лежали його рідні труселя. Макс роззирнувся, а потім швидко скинув сімейки й одягнув власну білизну. Зняті труси покрутив у руках, не знаючи, що з ними робити. Уже думав був пожбурити їх у кватирку, та вирішив, що це буде марнотратство, й акуратно склав труси та поклав на диван. Одяг був випраний, і від нього також пахло альпійським лугом.
«А вона мені все більше подобається», — подумав Макс і надягнув джинси. Шкарпетки лежали під самим низом. «Та не може такого бути!» Дірка на великому пальці лівої ноги, та сама, яка часто зупиняла Макса від візитів
до когось «у гості», була зашита!
Вмираючи від цікавості побачити, що за скарб йому трапився, а також підштовхуваний сечовим міхуром, Макс вийшов у коридор. Було темно. Макс намагався не видавати жодних звуків. Однак на підлозі був паркет, а це така штука, яка створена для того, щоб рипіти.
— Сонечко, ти вже прокинувся? — почувся жіночий голос.
«Сонечко? А чи це вже не занадто?» — подумав Макс та чкурнув у туалет, де полегшав грамів на двісті-триста. У туалеті умивальника не було, тому рук він не помив. Вийшовши, Макс видихнув і пошкандибав на кухню, звідки долинали ароматні запахи та звуки смаження. Намагаючись укотре відвернути увагу від настирливих думок, мозок послав сигнал у шлунок, який невдоволено почав відчитувати Макса за вчорашнє, натякаючи, що було б непогано, якби хоч зараз його погодували нормальною їжею — саме тією, аромат якої доносився з кухні.
«Цікаво, яка вона? Білявка чи брюнетка? Худа чи товста?» — думав Макс, поки йшов коридором ті два метри до кухні.
Саме завищав чайник, тому жінка, яка смажила яєшню, не почула Максів вигук «Твою мать!» Перед плитою стояла жіночка, років на двадцять старша від нього. Її халат, здається, був пошитий з того самого матеріалу, що й підковдра. Макс скривився і заціпенів.
— Проходь, сідай, — сказала жінка та вказала на табурет, що стояв між стареньким холодильником і розхитаним столиком, а сама взялася перегортати запашну яєшню. — Називай мене Тамара Іванівна.
«Що за хрінь?» — не міг опанувати себе Макс.
Однак відступати було вже пізно. Це ж треба так вляпатися! Все, про що він міг думати в той момент, — це оті старечі сімейні труселя. Жінка пригладила стягнуте в тугу ґулю наполовину сиве волосся.
«Таки білявка, молодець! Так тримати!» — підбадьорив себе Макс і поглянув у бік вікна.
Тамара Іванівна, мугикаючи під ніс якусь веселу мелодію, насипала заварки в чайничок і залила окропом. Її гарний настрій вкінець зіпсував Максові його власний.
«Цікаво, на якому я зараз поверсі? Бо якщо не вище за третій, то я, чесне слово, готовий вистрибнути, інакше прямо тут і згорю від сорому».
Тамара Іванівна переклала вміст сковорідки в тарілку з блакитною облямівкою. Збоку поклала бутерброд з маслом. І урочисто поставила все це перед примороченим Максом, що отетеріло втупився у вікно.
— Ти тойво… поїж, чуєш, — сказала жінка.
Фізіологія виявилась сильнішою за метафізику, тож Макс вирішив спочатку поїсти, а потім уже розпитати цю тітку про всі деталі.
Яєшня виявилась смачнішою за ту, яку зазвичай готував Макс за власним рецептом: розбиваєш яйця, кидаєш на пательню, смажиш. Трохи присолив — і готово. А ця страва була просто витвором кулінарного мистецтва: окрім яєць, тут була варена ковбаса, дрібно нарізані помідори, якась пахуча трава. Зверху все було присипано сиром, який розтанув і тягнувся, як у піці. Мішлен відпочиває.
Поки Макс наминав яєшню, Тамара Іванівна поставила перед ним великий кухоль і налила з чайничка заварки майже до країв, навіть не думаючи розбавляти її окропом. Рідина була темно-коричневого кольору, як
кока-кола. Потім насипала туди чотири ложки цукру. Подумала… і додала ще одну. Судячи з усього, вона добре розуміла, що Максові зараз потрібно поновити рівень глюкози. Поряд із чаєм жінка поставила тарілку з домашнім пісочним печивом.
— Дякую, дуже смачно. — Макс упорався зі сніданком за лічені хвилини. Він і справді був дуже вдячний. Бо в цій яєшні відчувався не лише смак, а щось таке, про що Макс уже давно забув, — турбота.
— На здоров’я, — сказала Тамара Іванівна. — Попий ще чаю. Після вчорашнього варто.
Макс доторкнувся до паруючого кухля.
— Ви мені, звісно, вибачте… — промимрив він. — Така справа… Я нічого не пам’ятаю…
— Воно й не дивно, — Тамара Іванівна засміялась. — Ти пий, пий чайок, поки не охолонув.
Вона відсунула стілець і всілася навпроти Макса за столом. Сперлася ліктями на стільницю, підборіддя поклала на долоні.
— Що, прямо анічогісінько не пам’ятаєш? — перепитала вона та підступно всміхнулася.
Макс похитав головою.
— Це ж треба. — Коли Тамара Іванівна всміхалася, то ніби втрачала років десять. — Не нервуйся ти так… Було близько першої ночі, я саме Яніну Соколову закінчила на ютьюбі дивитися. Чую — машина приїхала. Визирнула з вікна — дивлюсь: таксі біля під’їзду стоїть і двигуна не вимикає. Гарчить як навіжене. Потім таксист вилазить, обходить машину і суне до заднього пасажирського. Відчиняє двері і як закричить: «Забирайся, ти мені зараз машину заблюєш!» А пасажир йому, значить, щось нерозбірливе відповідає. Таксист нахилився і став шарпати того пасажира. Той, в принципі, не дуже й пручався. Витягнув водій його й полишив просто в калюжі перед під’їздом — скільки я вже писала у ЖЕК, щоб ту яму заасфальтували, та нуль на масу. Ну, як ти вже зрозумів, пасажиром був ти.
Не те щоб Максу було дуже соромно, радше неприємно. Тому він сконцентрувався на поїданні печива й на чудодійному напої.
— Таксист поїхав, а ти, бідолаха, хвилин десять намагався підвестися, хоч бери й собі знімай і на той же ютьюб викладай, так це було весело. Врешті-решт ти зрозумів, що це тобі не вдасться, тому навкарачках доповз до лавки й абияк на неї заліз. Ну думаю, проспиться, і по тому. Пішла далі інтернет дивитись. А на душі ніяково. Хвилин за десять виглядаю — а ти, горе, скотився з тої лавки на землю, лежиш долілиць і хропеш. Ну, думаю, ненормально це. Все ж людина. А вночі холодненько. Думаю: раз таксі привезло, значить, точно десь тут живе. І хоч боязко було, все ж вирішила добудитись. Одягнулася, вийшла з під’їзду. Спробувала розштовхати — ти очі розплющуєш, а сказати толком нічого не можеш. Тільки мукаєш. Думаю: ну хоч із землі підійму. Берусь за руку, а там оце, — Тамара Іванівна кивнула на Максів протез. — Ох і жалко мені стало тебе, — зітхнула вона. — Як я тебе до ліфта дотягла, сама не знаю, а ти ще й пручався, як вередлива дитина. Тут уже було легше: взяла покривало, тебе на нього перекотила і так до ліжка й довезла.
— Мені дуже соромно, — сказав Макс. — Правда.
— Та ладно тобі, — сказала Тамара Іванівна. — З ким не буває. У мене самої син десь твого віку, в Харкові живе.
Може, і йому хтось колись допоможе, коли він того потребуватиме.
— Дякую вам, — сказав Макс. — У мене ще одне питання. Делікатне, так би мовити… Ви мене навіщо роздягли? — Спочатку ти в тому одязі сидів у калюжі, потім спав на землі. От як тебе в ньому на ліжко класти? — рішуче
відповіла вона.
— Але ж… і труси також? — спробував заперечи
ти Макс.
— Ой, та що ти як маленький. Чого я там не бачи
ла, — Тамара Іванівна махнула рукою. — Двох хлопців виховала. Ну а труси… То мого чоловіка… покійного…
Вона зітхнула, підвелась і почала мити посуд.
Макс відчував, що має щось сказати, але досвіду спілкування зі старшими жінками, які тебе підібрали на вулиці, роздягли і вклали в ліжечко, у нього точно не було.
— Я, певно, піду, — сказав Макс. — Ще раз вам дуже дякую.
— Я твій телефон вимкнула й у прихожій на полиці поклала, пілікав усю ніч, — сказала Тамара Іванівна. Телефон лежав на полиці з книжками. Біля полиці висіла дошка з фотографіями. Зверху — діти, невістки, онуки… Далі — давніші знімки. На вицвілому чорнобілому фото була молода красива білявка під ручку зі статним високим чоловіком.
«Це його труси, напевно», — подумав Макс.
Була ще фотографія щасливого собаки. Кажуть, собаки не вміють усміхатися, та оцей точно давив либу. Макс десь вичитав, наче собаки копіюють поведінку господарів, — певно, в цій сім’ї так часто всміхалися, що й собака навчився.
Узявши телефон, Макс звернув увагу на серію книжок з однаковими корінцями. «Золотий фонд детективу». Така сама серія була у батька в Горлівці. Щось понад двадцять томів, класика жанру: Дешил Хеммет, Реймонд Чендлер, Пітер Чейні, Жан Батист Кайє та інші. Батько не дозволяв читати — казав, там дуже багато жорстокості. Та Макс нишком прочитав майже все.
— Гарні книжки, — сказав Макс.
— Звісно, — відповіла Тамара Іванівна. — Люблю детективи.
— Я також. — Макс на секунду застиг. — До побачення, — сказав він і вийшов з квартири.
Сцена 2.
Собаки рідко бувають сумні. Коли думаєш про собаку, передусім бачиш веселий, майже усміхнений писок, смиренні й дещо грайливі очі та рухливий хвіст, що теліпається так, наче пришитий до тулуба одним швидким стібком.
Одначе собаки, окрім своєї життєрадісної вдачі, — дуже проникливі істоти. Вони відчувають стан хазяїна краще за найліпшого психотерапевта.
От і Лазар, старий чорний лабрадор, не був винятком. І хоч як хотілося йому побігати в парку під сонячними променями, так щоб висока трава лоскотала його пузо, він смиренно йшов поруч із хазяїном. Лазар знав: якщо він захоче й попросить, то хазяїн зніме повідець і дозволить побігати, — але розумів, що потрібен саме тут, біля нього.
Вік хазяїна було важко визначити з першого погляду. Таких називають «чоловік середніх літ». Однак які вони, ті «середні літа»? Сорок, п’ятдесят чи, може, шістдесят — сказати було важко. На ньому було довге сіре пальто, з-під якого визирали чорні костюмні штани та до блиску начищені черевики. Ішов він неспішно, і в тій ході відчувалися гордість і розпач одночасно. Колись усміхнене його обличчя втратило життєлюбність, і було щось жахливе й жорстоке в його погляді. У руках він тримав квіти. Червоні троянди.
Лазар та чоловік вийшли на алею велетенських каштанів, під якими на лавках сиділи молоді матусі, погойдуючи дешеві візочки зі своїми такими довгоочікуваними, дорогими немовлятами. Забачивши великого собаку, матусі підсунули коляски ближче до себе й ні на мить не зводили з нього своїх невиспаних очей.
Їхня путь уже майже скінчилася. Залишилося пройти наскрізь алею. Якихось десять хвилин — і вони на місці. Аж раптом із кущів вибіг молодий спанієль. Може, трохи більше року. Підліток. Забачивши іншого зі свого виду, спанієль зупинився й почав нюхати повітря, смішно витягуючи писок уперед. Лазар насторожився та виструнчив хвіст, однак агресії не виявив. Спанієль відчув, що небезпека йому не загрожує, і дуже обережно підійшов до Лазаря. Той терпляче дав малому обнюхати себе з усіх боків. Закінчивши знайомство, спанієль почав гасати перед самим носом Лазаря туди-назад, дзвінко гавкаючи, немов запрошуючи до відомої лише собакам гри. Лазар відчував несамовиту енергетику, яку випромінював молодий пес. Хвіст Лазаря і собі несміливо задрижав, дедалі більше розхитуючись за амплітудою, як старовинний метроном на ста шістдесяти ударах. Пес повільно повернув голову і подивився вгору на хазяїна. Той посунув рукав пальта, глянув на годинник, ледь усміхнувся і відщібнув карабін повідця від нашийника. Прудко, як ніхто й не очікував би від такого старого собаки, Лазар рвонув уперед, на галявину, в центрі якої блищало озеро. Спанієль радісно дзявкнув, передбачаючи веселощі, і побіг слідом. Він швидко наздогнав Лазаря і спробував схопити його зубами за хвіст, однак той різко обернувся і лапою повалив малого на землю. Песик викрутився, як в’юн, і погнав далі, запрошуючи нового товариша за собою.
— У вас дуже гарний пес, — сказала дівчина, що з’явилася з тих самих кущів, з яких виник і спанієль. — А це мій бешкетник. Його звати Едмон.
Вона була ще зовсім молода — років двадцять, може, двадцять два. Чимось навіть схожа на свого собаку: таке саме розкуйовджене волосся і такий самий пустотливий погляд. Здавалося, вона й сама не проти була б бігати по галявині і качатися зараз із собаками у високій траві.
— Дякую, — відповів чоловік.
Вони стояли мовчки й усміхалися, дивлячись на викрутаси своїх улюбленців.
— І квіти у вас також гарні. Для коханої? — спитала дівчина.
Чоловік подивився на квіти, потім на дівчину й приязно мовив:
— Так.
— Це так ми-и-ило… — протяжно мовила дівчина. — Я впевнена, вона вас дуже любить.
Продовжуючи усміхатися, чоловік почав видивлятися свого собаку, який зник у заростях очерету.
— Ой, чекайте… Ви бачили? — стрепенулася дівчина. — У вас там чотири троянди в букеті! Парне число — це ж для… померлих. Це, напевно, якась помилка.
Чоловік перевернув букет і глянув на квіти, ніби хотів упевнитись, що троянд саме чотири.
— Ні, немає помилки, — сказав він. — Все правильно.
— Ой, вибачте. — Дівчина опустила очі. — Я… чесно… не хотіла…
— Не переймайтеся. Ви ні в чому не винні, — сказав чоловік.
Дівчина шукала, що відповісти, але не знайшла.
— Перепрошую, мені вже час іти, — сказав чоловік. — Лазар, до мене!
Очерет затріщав, і за мить вибіг Лазар та попрямував до господаря. Коли він наблизився, чоловік нахилився, погладив його по голові та пристебнув повідець.
— Ходімо, друже, — покликав він собаку, а відтак обернувся до дівчини: — До побачення. Гарного вам дня.
— І вам… — відповіла та.
Мартин Якуб
Ознайомчий фрагмент.
Сцена 1.
Цигарка тліла в попільничці. Дим завісою стояв у салоні, але водій не відчиняв тонованих вікон бехи. Авто повзло зі швидкістю сорок кілометрів на годину і гальмувало перед кожною зупинкою. Рушало, коли починала рух жовта маршрутка № 478.
Поки машина стояла, водій брав до рук телефон і гортав фотографії в інстаграмі. На кожній із них була зображена красива молода брюнетка. Ось вона в чорній сукні з неприпустимо глибоким вирізом тримає келих мартіні й усміхається як коняка; на іншій — із двома хвостиками на голові, як у школярки, тримає в руках паскудну маленьку шавку; далі – у пафосній позі сидить на носі п’ятсоткубової моторної яхти чи стоїть біля блискучого ягуару. Під кожною з фотографій тисячі лайків і сотні коментарів.
Була майже одинадцята вечора, і Ната поверталася з роботи останньою маршруткою. Як дурепа, вона простояла в «Будда барі» вісім годин за стендом Loreal Professional і пропонувала пробники київській еліті. Увесь день на ногах, ще й довелося вислуховувати зверхні репліки від світських левиць і зализаних мажорів.
Ната потерла втомлені ноги, які вже вкрилися сиротами від холоду. На ній була простенька чорна сукня, що не сягала колін. І якщо вдень було тепло, то тепер вона жалкувала, що не послухалася матері й не взяла з собою джинси й светр.
На цих рекламних акціях гроші платили мізерні – за день чотириста гривень, але й ті ще не виплатили. Ірма Василівна сказала, що клієнт перерахує їх лише наступного тижня. Хотілося послати під три чорти і і її, і клієнта, але роботу втрачати не хотілося.
Наті так кортіло вирватися з цієї довбаної маршрутки, з клятої Троєщини, зі злиднів, у яких жила її родина. Вона все ще не втрачала надії, що саме модельна кар’єра і стане її трампліном у краще життя.
А доки краще життя було лише у мріях, дівчина імітувала його в інстаграмі. Ось і зараз обробляла фотографію для інсти. Щоправда, це було не так просто, бо якийсь п’яний чоловік час від часу навалювався на неї зі своїм перегаром. Проте встати було не варіантом, ще хтось облапає у штовханині, в останню марштурку набилася купа людей.
Фотографію, яку розгладала Ната, для неї відзняв знайомий фотограф. У студії стояла декорація літака. Усе виглядало майже як справжнє: два старенькі крісла бізнес-класу, ілюмінатори, вітальний келих шампанського.
На фото Ната лежала, вкрита картатим пледом і з маскою для сну на обличчі. На столику поруч – паспорт, з нього стирчав корінець авіаквитка. Ната задоволено всміхнулася, їй сподобалося, що з цього вийшло. Вона завантажила фотку з підписом: «Хто вгадає, куди я зараз лечу?».
Маршрутку струснуло, чолов’яга не втримався на ногах й гепнувся прямо на Натині голі коліна.
Дівчина зойкнула й почала його штовхати, та це було те саме, що штовхати труп.
Хлопець, який стояв поруч, побачив її муки й стягнув чоловіка з Нати.
— Стій і тримайся за поручень, а то викину з маршрутки. – сказав хлопець. – Ти мене пойняв?
П’яничка щось пробурмотів у відповідь, проте з усіх сил намагався триматися.
У Нати задзвонив телефон – старенький Samsung Note, хоча майже у кожному інстаграмному дописі в неї засвітився останній айфон. Що ж, власне, це також був лише знімальний реквізит.
На екрані висвітилося «Мама».
— Алло, мамусю, привіт, – сказала Ната.
— Привіт, сонечко. Як все пройшло? – спитала мама.
— Ой мама, краще не питай, – зітхнула Ната. – Дуже стомилася.
— Коли це скінчиться? – спитала мама.
— Мам, не починай, будь ласочка, – сказала Ната.
— Ти скоро? – запитала мама. – Ми з татом хвилюємося.
— Так, хвилин десять-п’ятнадцять. Буде щось перекусити? Я голодна як вовк.
— Знову не погодували! Знущання, а не робота. От якби до мене у кафе пішла! – бідкалася мама. – Я тоді ставлю борщ грітися. Зроблю салатик.
— Дякую тобі, матусю, – сказала Ната. – Люблю тебе.
— І я тебе, моя дорога. Чекаємо.
— Наступна – Марини Цвєтаєвої! – підвищив голос стомлений водій. Ната частенько його бачила. Він був доволі молодим, високим і не схожим на більшість потасканих київських водіїв із довколишніх сіл.
«Як розбагатію, куплю машину й найму його. Буде тільки мене возити».
Наті спало на думку, що під наступним постом в інстаграмі потрібно вставити цитату з якогось вірша Цвєтаєвої. Хіба дарма вона чує це ім’я двічі на день? «Хай думають, що я не тільки гарна, а й начитана».
Швиденько загуглила «Марина Цвєтаєва, вірші».
Серед сотень пропонованих варіантів їй трапився цей:
Быть нежной, бешеной и шумной,
Так жаждать жить!
Очаровательной и умной,
Прелестной быть.
«О! Ось цей просто бомба, наче справді про мене», – Ната аж очі закотила від передчуття нових улесливих коментарів. Лишилося тільки придумати якийсь романтичний образ і обрати красиву локацію. «Може, міст закоханих? Ні, треба щось статусніше. О, тераса ресторану на даху “Прем’єр Палацу” якраз підійде – у нас часто там проходять івенти. Одягну те синє плаття, зіпруся на перила й задумливо дивитимусь у бік Володимирського собору».
— Марини Цвєтаєвої! – крикнув водій.
Ната вискочила на вулицю. На зупинці сиділа компанія молодиків напідпитку. Вони по черзі передавали один одному дволітрову пляшку пива.
— Киць-киць-киць! Куди ти так біжиш? Ходи до нас, пива вип’єм, – сказав їй услід хлопець п’яним басом. Решта зареготала.
Ната вдала, що не почула, і швидко перебігла на протилежний бік вулиці.
«Коли це все скінчиться? Я варта кращого».
По спині забігали мурахи.
«Хоч би ці гопники не пішли за мною».
Ната озирнулася й полегшено зітхнула, бо хлопці залишилися на зупинці. До її будинку було зовсім недалеко, але можна було ще зрізати через школу. Вона ходила цією дорогою, відколи себе пам’ятає.
«Треба було попросити тата мене зустріти», – подумала Ната.
Раптом щось заскреготіло у неї за спиною. Перехопило подих. Ната озирнулася – це був якийсь дядько на іржавому велосипеді. Він проїхав повз і навіть не подивився у її бік. На рамі велосипеда лежав великий чорний пакет. Ната одразу намалювала собі в голові кілька жахливих припущень про те, що там усередині. Вона притисла дерматинову сумочку Gucci до грудей і пришвидшилася.
Майже пробігла повз гуртожиток Києво-Могилянської академії. «Лиш вона-а-а, лиш вона-а-а, сидітиме сама-а», – на балконі третього поверху виднілися силуети студентів, які співали під гітару.
До дому було вже рукою сягнути.
«Фух, і сьогодні пронесло», – подумала Ната.
Біля під’їзду ні душі. Ната вже дістала з сумочки зв’язку ключів, на яких висів магнітний брелок.
— Ната! – почула вона у себе за спиною.
Дівчина швидко озирнулася, але за мить її плечі розслаблено опустилися.
— Ой, що ти… – здивувалася Ната.
Щось вкусило її за шию. Різкий біль пронизав усе тіло. Ната схопилася за місце укусу. В очах потемніло. Вона випустила ключі, вони гучно брязнули об асфальт. За ними «брязнула» і Ната. Темний силует затулив собою тьмяне світло ліхтаря. Хтось підняв ключі й схилився над її обличчям.
— Мамочко, – пробелькотіла Ната перед тим, як втонути у темряві.
Сцена 3.
Добре, що мене ніхто не бачив, а я міг бачити всіх. Певно, щось схоже відчувають свідки в американських фільмах, що розпізнають підозрюваних через скло: впевненість, безпеку й владу. Коли я працював у горлівському райвідділку міліції, свідки та злочинці стояли одне до одного обличчям у тісній кімнаті. Це було неправильно, але навіть звичайний папір А4 був тоді на вагу золота, а про таку розкіш як дзеркало Ґезелла годі було й мріяти. Напевно, саме тому у нас не так часто відбувалася процедура впізнання, свідки зазвичай відмовлялися від своїх показань.
Під’їхав чорний мерседес із номерами 8885, а в ньому – Антон Сергійович, власник офісного центру. Я відкрив шлагбаум, він газонув і зі свистом влетів на територію, яку вважав своєю, хоча насправді він всього лише орендував її на п’ятдесят років. Я тільки й встиг що тицьнути йому вслід фак. Рідкісне падло цей Антон Сергійович. У мене в робочому журналі було записано десь із десяток номерів іномарок, кожна коштувала не менше сотні тисяч баксів – всі належали йому. А ось коли я попросив поставити мені в будку навіть не кондиціонер – вентилятор, секретарка Жанна відмовила, пояснивши, що такі вдосконалення не передбачені бюджетом служби охорони.
Я змирився, бо перебирати не доводилося. Каліка в Україні хоч і громадянин, але поза суспільством. В обличчя тобі рідко будуть абищо казати, але система влаштована так, щоб свою неспроможність і нікчемність ти відчував усюди: чи в державних інстанціях, медичних закладах чи громадському транспорті – до тебе ставитимуться, як до чогось неповноцінного, на тебе дивитимуться, як на щось зайве. Усе, що ти робив раніше, – анулюється. Усе, чим ти є поза своїм каліцтвом, що встиг зробити і ким стати, не враховується. Хоч як зі шкури пертися, намагатися довести, що ти корисний, все навколо вказує на твою непотрібність.
У Києві я вже майже рік. Спочатку думав, що зможу влаштуватися в поліцію, але на заваді стало одразу дві причини: причому «інвалідність» була вторинною, зважаючи на «прописку моєї попередньої роботи в органах правопорядку».
«Учасника бойових» я так і не отримав, бо виявилося, що фактично не був призваним на службу. А що руку втратив, «ну мало лі ти її міг втратити, мо’ десь загубив».
Усе що мені світило, за таких умов – це бути сторожем. Я охороняв продуктову базу, парковку на Виноградарі й цілодобовий ларьок біля залізничного вокзалу.
Тому цю роботу на шлагбаумі офісного центру я сприймав як ману небесну. Сидиш собі, час від часу на кнопку натискаєш. Тільки начальник мудак і спекотно трохи, але я вже звик.
Я й Києва особливо не знаю, бо постійно доводиться або працювати, або шукати роботу. Сходив лише на одну екскурсію у підземне водосховище. Катакомби як катакомби. Величезна зала, безліч лабіринтів. Дарма лише витратив час і п’ятдесят гривень.
У мою будку постукали. Я загнув краєчок сто двадцять п’ятої сторінки книжки Керрі Брауна («Приватні розслідування. Інструкція для повних ідіотів») й відчинив двері. Переді мною стояв чоловік шістдесяти років, лисуватий, у вицвілому, колись, певно, зеленому светрі, і стареньких джинсах. До будки заповз сильний запах секонд-хенду.
— Добрий день, шановний, – промовив він, несміливо всміхаючись.
— Добрий.
— Я дуже перепрошую, – його вираз обличчя показував, якою неприємною для нього була ця розмова. — Чи не могли б ви мені допомогти?
— Я вас слухаю, – відповів я. – Тільки швидше. Мені не можна відволікатися.
Я вказав на камеру, що висіла на стовпі якраз за моєю будкою.
— Зрозумів, – він зніяковів ще дужче й опустив очі. – Якщо коротко, чи не могли би ви мені позичити сто двадцять дві гривні?
На алконавта він не скидався, хоча таких тут ошивалося багато, і мені часто доводилося проганяти їх копняками. Ще й суму він назвав конкретну, ханурики ж зазвичай просили «скільки не жалко».
— А на що вам? – спитав я.
— На ліки бракує. «Агапурин» потрібен. У мене дружина після інсульту.
— Ви місцевий?
— Ні. – відповів дядько.
— А звідки?
— Ви, певно, навіть про таке не знаєте, – дядько запнувся на мить, а далі зовсім тихо додав: – Нікішине, Шахтарський район Донецької області.
«Ох як би я хотів не знати. Але знаю, занадто добре знаю. У чотирнадцятому з позицій за Нікішиним по нам гатили так, що досі гул у вухах стоїть».
— Ви давно звідти виїхали? – спитав я.
— У березні п’ятнадцятого року.
«Через місяць після того, як ми змушені були відступити».
— Зрозуміло. Хвилинку.
Я зайшов до своєї будки. Дістав із шухляди гаманець. Заглянув усередину. Двісті однією купюрою. Ще сто. І дрібноти гривень на тридцять. Усе, що залишилося на тиждень. Отой мудак на чорному мерседесі затримував зарплату. Секунду повагавшись, я взяв двохсотку й поклав гаманець у кишеню.
— Ось, тримайте, – я протягнув купюру чоловікові.
— Ой, та це багато!
— Беріть-беріть, дядьку, – сказав я. – Зайвим не буде.
Він простягнув руку, взяв купюру й швидко сховав її до кишені, перед тим роззирнувшись довкола, щоб упевнитись, що ніхто на нього не дивиться.
— Дякую тобі, – він подав мені праву руку. Я потис її лівою. Він уважно подивився на мою правицю. Я вже навіть звик, і знайомі звикли, а от незнайомці дивувалися. Ніби ніколи в житті не бачили дешевого пластикового протеза.
Зазвичай, коли люди дізнавалися, що в мене бракує руки, то починали розпитувати, як я її втратив. Але в погляді цього чоловіка я побачив – він усе зрозумів. І я вдячний йому, що він не почав розпитувати, чи, ще гірше, годувати мене дешевим співчуттям. Після поранення, коли мені ампутували праву руку, я мав перевчатися робити все лівою, і з часом став, хай вимушено, але справжнісіньким шульгою.
— У які дні тут працюєш? – запитав він.
«Я сподіваюсь, він тепер не буде постійно сюди за грошима ходити?» – я вже не радий був своїй людяності. Але чесно відповів:
— Понеділок, середа, п’ятниця.
— А звати тебе як?
— Макс. Максим.
— Дуже приємно. А мене – Григорій Петрович, – він було простягнув руку знову, але на півдорозі заховав до кишені. – Я поверну, як тільки пенсію отримаю.
— Не треба.
— Хоч як буває складно, завжди повертай свої борги. Не можеш грошима, то вчинками, але повертай. Так казав мій батько, царство йому небесне, – сказав Григорій Петрович і повільно пішов узвозом донизу. Потім зупинився й помахав мені рукою. Я помахав у відповідь.
За мною пролунав істеричний гудок автомобіля. Антон Сергійович висунувся з вікна і заверещав:
— Піднімай шлагбаум, недоумку!
Я заскочив у свою будку й натис на кнопку. Щойно ж заїжджав, і чому йому на місці не сидиться. Антон Сергійович помчав дорогою вниз. Цікаво, що би він міг процитувати з настанов свого батька: «Сину, завжди треба бути повним придурком. Щойно перестанеш псувати іншим життя – лягай і вмирай». І маленький Антон точно запам’ятав цю пораду назавжди.
Я вишкірився і традиційно помахав услід середнім пальцем. Звісно ж, лівої руки.
Заволав телефон, типовий «нокіївський» рингтон сповіщав, що я комусь потрібен. У мене був Samsung, проте я завжди ставив на рингтон нокіївську мелодію, бо саме так, на мою думку, мав звучати телефонний дзвінок.
Потрібен я був хазяйці квартири. Я жив в обшарпаній однокімнатній хрущовці, звідки до метро «Чернігівська» пішки хвилин десять. Це була, певно, єдина перевага.
— Алло, Максиме, – заторохтів старечий голос Ілони Олександрівни.
Саме її мені так бракувало.
— Добрий день, – сказав я якомога привітніше.
— Сьогодні вже п’яте число, а ти за договором маєш платити за квартиру першого! – виголосила вона вольовим, натренованим на співробітниках ЖЕКу голосом.
— Я дуже перепрошую. На роботі зарплатню затримують до десятого…
— Мене це аж ніяк не обходить. Ти підписав договір, за яким маєш вносити квартирну плату першого числа щомісяця, – напирала вона, її слова були безжальними.
— А ще там написано про форс-мажори – обставини, які не залежать від сторони. Так ось, від мене аж ніяк не залежало те, що мені затримали зарплату, – спробував відбитися я.
— Ти диви, яке хамло! – гаркнула вона. – Зі своєю матір’ю так розмовлятимеш!
— Моя мати померла. І батько також. Я – круглий сирота.
— Співчуваю. Але слухай, сирото, якщо завтра грошей не буде, до квартири моєї можеш не повертатися, – сказала вона і кинула слухавку.
— Ну і стара сука! Вмієш же, падло, настрій спаскудити, – крикнув я у телефон, переконавшись, що вона мене точно не чує. – І де ж мені дістати до завтра чотири тисячі? – відповіді не було.
Позичити ні в кого. Усі, хто в цьому місті мав зайві гроші, вже давно мені їх віддали. І вдруге вони на таке вже не поведуться. А все чому? Тому що мій старий, на відміну від батька Григорія Петровича, так і не навчив мене, що борги потрібно віддавати. Найгірше було те, що з неповерненими боргами я втрачав і потенційного кредитора.
Халепа. Я лише встиг дістати сигарету, як телефон задзвонив знову.
«Може, у ній прокинулось щось людське, й вона передумала?»
Але ні. Номер був незнайомий.
— Алло, — сказав я грубшим, ніж зазвичай, голосом.
— Добрий день. Це Максим Ґедзь? Приватний детектив? – спитав хлопчачий голос.
— Хто? А? – знітився я, але, швидко згадавши, що я ж таки приватний детектив, продовжив: – Так, приватний детектив Максим Ґедзь. Це я, слухаю.
Ну як приватний детектив. Десь місяць тому моя п’ятнадцятирічна племінниця Даша, намагаючись якось мені допомогти, зареєструвала мене на сайті Work.ua. Так і написала: «Приватний детектив із досвідом роботи в правоохоронних органах. Послуги: встановлення факту подружньої зради, перевірка достовірності інформації, зовнішнє спостереження, пошук зниклих осіб та ін. Ціна договірна». Ще й книжку подарувала, саме її я зараз читав. Я намагався її відмовити, але хіба її перепреш? І ти диви, до мене подзвонили як до детектива.
— Ви займаєтесь пошуком зниклих людей? – запитав хлопець.
— Так, у мене великий досвід пошуку зниклих людей, – ухильно повторив за ним я.
І анітрохи не збрехав. До війни я п’ять років працював слідчим у Калінінському райвідділі Горлівки. А звернень щодо зникнення людей надходило сотні. Деяких ми навіть знаходили. Більшість знаходились самі.
— Нам потрібно зустрітися, – сказав хлопець. – Скажіть, де ваш офіс, я під’їду.
— Офіс… – я зробив вимушену паузу. – Розумієте, зараз у моєму офісі ремонт. Якщо вам буде зручно, можемо зустрітися в кафе.
Звісно, жодного офісу в мене не було. Як я мав винаймати офіс, якщо мені на власне житло ледве вистачало.
— Ви в якому районі? – спитав хлопець.
— У Печерському, – відповів я.
— Добре. Де зустрінемося?
— Ви знаєте ресторан «Августин» на вулиці Гусовського?
З усіх кафе на Печерську я бував лише в їдальні «Два Гуся», куди інколи ходив обідати. Але успішний детектив аж ніяк не міг зустрічатися зі своїми клієнтами у «Двох Гусях» – це тим самим гусям на сміх. Потрібен був якийсь претензійний заклад. Тому ресторан «Августин», біля якого завжди стояли припарковані пузаті іномарки, як на мене, якраз підходив.
— Ні, не знаю, але знайду, – впевнено сказав хлопець. – О котрій?
Я подивився на годинник. За двадцять хвилин четверта. З роботи я звільнявся о сьомій.
— О сьомій п’ятнадцять, – сказав я.
— Раніше не можете?
До шлагбаума під’їхало зелене пежо бухгалтерки Валентини. Вона завжди була ввічливою та привітною. Я відкрив шлагбаум. Валентина помахала мені рукою. Я помахав їй у відповідь, але навряд чи вона побачила.
— Ні, раніше не можу, зараз веду спостереження за автомобілем підозрюваного, – серйозно сказав я, відчинивши двері своєї будки, щоб було чути шум вулиці.
— Тоді добре, домовилися. «Августин», сьома п’ятнадцять.
— Візьміть, будь ласка, з собою фотографію зниклої особи.
— Добре. Щось іще? – спитав хлопець.
— Решта вже під час зустрічі, – відповів я.
Він попрощався й поклав слухавку.
Я дивився на свій старенький телефон і не вірив у те, що щойно трапилося. Із насолодою завів руки за потилицю і відкинувся у кріслі. От би справді отримати замовлення. І ще б передплату вибити. Тоді зможу заплатити тій старій карзі за хату. А Дашка таки молодець! Шарить!
Я кинувся телефонувати Даші:
— Привіт. Ну що ти там, закінчилися уроки? – спитав я.
— О, Макс, привіт, – сказала Даша. – Та вже години дві як скінчилися. Я зараз із друзями у ботсаду на «Університеті».
— З якими це друзями? – посерйознішав я.
— Ой, Макс, тільки не вмикай цей свій тон, – відповіла вона. – Він тобі не личить.
— Я хвилююся, щоб ти не потрапила до поганої компанії, – виправдався я.
— Гм. А пам’ятаєш мою подругу Марину з Горлівки? – спитала вона.
— Це яка? Руда в окулярах чи білявка з пірсингом у язиці?
— Руда. Так от, її мати вважала, що погана компанія – це я. Тому я сама по собі погана компанія, – сказала Даша.
— Нехай, але я взагалі не тому дзвоню, – сказав я. – Ти уявляєш? Мені щойно телефонували як приватному детективу!
— Та ну! Справді? – радісний писк.
— Кажу тобі. Якийсь хлопець когось там загубив. Сьогодні ввечері зустріч.
— Я ж тобі казала! Я вірила, що це спрацює. А ти такий: «Бу-бу-бу, та кому я нафіг треба в твоєму інтернеті». Ну що? А таки треба. Ти ще й смів жалітися, що наше покоління ні на що не годиться!
— Коли це я таке казав? Не могло такого бути, – театрально обурився я.
— Коли, коли… Усе ти знаєш! – гигикнула вона. – Максе, вітаю! Ти того вартий!
— Дякую! Ти в мене молодець!
— Я у себе молодець! – вигукнула вона. – Давай прощатися, бо тут саме наливають.
— Що?! – я ледь не впав із крісла.
— Ти дивись, не втрачає пильності навіть на секунду, – вона пирснула зо сміху. — Я пожартувала. Гарної тобі зустрічі. Подзвониш і розкажеш, як все пройшло.
— От мавпа мала. Добре. До зв’язку.
Після розмови з Дашою завжди було весело й тепло на душі. Чи то на радощах, чи то від випитої води, але мені захотілося в туалет. Я зачинив будку й пішов, мугикаючи: «Ой мама на свята, я не була свята».
Щойно я встиг розстібнути ширіньку й дістати молодшого, як задзвонив мобільний.
Начальник охорони – Микола Іванович Сорока.
— Ґедзь, де тебе… носить? – верещав він.
— В туалеті я, а шо? – спитав я.
— Антон Сергійович вже півгодини під шлагбаумом стоїть. Бігом! – я уявив, як його червоні очі від напруги вилазять з орбіт.
— Не нада ля-ля. Хвилини не пройшло, як я відійшов, – спробував заперечити я.
— Бігом на пост! – він верещав так, що, здавалося, заплював мені вухо.
— Так точно! – весело гаркнув я і поклав слухавку.
Напору мого струменя вистачило, щоб написати в пісуарі А.Н.Т.О. максимально великими літерами. Я розумів, що зараз крику буде, тому, напевно, підсвідомо, відтягував момент зустрічі. Ретельно помив руки з милом і пішов до своєї будки. Вже не співалося.
Антон Сергійович стояв біля відчинених дверей і репетував у телефон. Забачивши мене, він скинув дзвінок і сів у машину. Я відчинив будку й підняв шлагбаум. Той повільно рушив, але, ніби щось згадавши, зупинився і приспустив вікно. Я вийшов на вулицю.
— Прізвище? – спитав Антон Сергійович.
— Ґедзь, – відповів я. – Я дуже перепрошую…
— Ґедзь, – повторив він, не дослухавши мене, зачинив вікно і поїхав далі.
Я навіть усередину зайти не встиг, як подзвонив Сорока.
— Ну що, Ґедзь, догрався ти, – його голос вже був спокійніший, але від того легше не ставало. – Я ж попереджав, щоб ти не покидав поста.
— Ні, не попереджали, – сказав я.
— А що, самому це зрозуміти важко? – запитав він. – Хай там як, але тебе звільнено.
От безхребетний мудак. Він був із тієї породи людей, яких я зневажав. Такі, як Антон Сергійович, — передбачувані. Ти знаєш, чого від них чекати, точніше, ти знаєш, що нічого доброго від них чекати не слід. А такі, як Микола Іванович, на перекурі розказують анекдоти, вітають тебе з днем народження пляшкою закарпатського коньяку, питають, як справи у племінниці, а коли постає вибір між своєю й чужою шкурою, залюбки встромляють тобі ножа у спину.
— Добре, – відповів я. – Коли прийти за розрахунком?
— Ніколи. Антон Сергійович сказав, що час, який він втратив, чекаючи на тебе біля шлагбаума, коштує, як твоя місячна зарплатня. Тому наша компанія тобі нічого не винна, – сказав він. – А як будеш бучу піднімати, то подамо на тебе в суд.
«Ах ти ж довбаний козел».
Я скинув дзвінок. Подивився на годинник – сімнадцять по сімнадцятій.
Я схопив свій рюкзак і закоротив контакти на пульті управління маленьким складним ножиком, який завжди носив у кишені. Хай шлагбаум вручну піднімають, довбодятли. Натягнув на себе кофту з капюшоном, вийшов із тісної будки, сів у свою Таврію та поїхав у нове життя.
