Цигарка тліла в попільничці. Дим завісою стояв у салоні, але водій не відчиняв тонованих вікон бехи. Авто повзло зі швидкістю сорок кілометрів на годину і гальмувало перед кожною зупинкою. Рушало, коли починала рух жовта маршрутка № 478.
Поки машина стояла, водій брав до рук телефон і гортав фотографії в інстаграмі. На кожній із них була зображена красива молода брюнетка. Ось вона в чорній сукні з неприпустимо глибоким вирізом тримає келих мартіні й усміхається як коняка; на іншій — із двома хвостиками на голові, як у школярки, тримає в руках паскудну маленьку шавку; далі – у пафосній позі сидить на носі п'ятсоткубової моторної яхти чи стоїть біля блискучого ягуару. Під кожною з фотографій тисячі лайків і сотні коментарів.
Була майже одинадцята вечора, і Ната поверталася з роботи останньою маршруткою. Як дурепа, вона простояла в «Будда барі» вісім годин за стендом Loreal Professional і пропонувала пробники київській еліті. Увесь день на ногах, ще й довелося вислуховувати зверхні репліки від світських левиць і зализаних мажорів.
Ната потерла втомлені ноги, які вже вкрилися сиротами від холоду. На ній була простенька чорна сукня, що не сягала колін. І якщо вдень було тепло, то тепер вона жалкувала, що не послухалася матері й не взяла з собою джинси й светр.
На цих рекламних акціях гроші платили мізерні – за день чотириста гривень, але й ті ще не виплатили. Ірма Василівна сказала, що клієнт перерахує їх лише наступного тижня. Хотілося послати під три чорти і і її, і клієнта, але роботу втрачати не хотілося.
Наті так кортіло вирватися з цієї довбаної маршрутки, з клятої Троєщини, зі злиднів, у яких жила її родина. Вона все ще не втрачала надії, що саме модельна кар'єра і стане її трампліном у краще життя.
А доки краще життя було лише у мріях, дівчина імітувала його в інстаграмі. Ось і зараз обробляла фотографію для інсти. Щоправда, це було не так просто, бо якийсь п'яний чоловік час від часу навалювався на неї зі своїм перегаром. Проте встати було не варіантом, ще хтось облапає у штовханині, в останню марштурку набилася купа людей.
Фотографію, яку розгладала Ната, для неї відзняв знайомий фотограф. У студії стояла декорація літака. Усе виглядало майже як справжнє: два старенькі крісла бізнес-класу, ілюмінатори, вітальний келих шампанського.
На фото Ната лежала, вкрита картатим пледом і з маскою для сну на обличчі. На столику поруч – паспорт, з нього стирчав корінець авіаквитка. Ната задоволено всміхнулася, їй сподобалося, що з цього вийшло. Вона завантажила фотку з підписом: «Хто вгадає, куди я зараз лечу?».
Маршрутку струснуло, чолов'яга не втримався на ногах й гепнувся прямо на Натині голі коліна.
Дівчина зойкнула й почала його штовхати, та це було те саме, що штовхати труп.
Хлопець, який стояв поруч, побачив її муки й стягнув чоловіка з Нати.
— Стій і тримайся за поручень, а то викину з маршрутки. – сказав хлопець. – Ти мене пойняв?
П'яничка щось пробурмотів у відповідь, проте з усіх сил намагався триматися.
У Нати задзвонив телефон – старенький Samsung Note, хоча майже у кожному інстаграмному дописі в неї засвітився останній айфон. Що ж, власне, це також був лише знімальний реквізит.
На екрані висвітилося «Мама».
— Алло, мамусю, привіт, – сказала Ната.
— Привіт, сонечко. Як все пройшло? – спитала мама.
— Ой мама, краще не питай, – зітхнула Ната. – Дуже стомилася.
— Коли це скінчиться? – спитала мама.
— Мам, не починай, будь ласочка, – сказала Ната.
— Ти скоро? – запитала мама. – Ми з татом хвилюємося.
— Так, хвилин десять-п'ятнадцять. Буде щось перекусити? Я голодна як вовк.
— Знову не погодували! Знущання, а не робота. От якби до мене у кафе пішла! – бідкалася мама. – Я тоді ставлю борщ грітися. Зроблю салатик.
— Дякую тобі, матусю, – сказала Ната. – Люблю тебе.
— І я тебе, моя дорога. Чекаємо.
— Наступна – Марини Цвєтаєвої! – підвищив голос стомлений водій. Ната частенько його бачила. Він був доволі молодим, високим і не схожим на більшість потасканих київських водіїв із довколишніх сіл.
«Як розбагатію, куплю машину й найму його. Буде тільки мене возити».
Наті спало на думку, що під наступним постом в інстаграмі потрібно вставити цитату з якогось вірша Цвєтаєвої. Хіба дарма вона чує це ім'я двічі на день? «Хай думають, що я не тільки гарна, а й начитана». Швиденько загуглила «Марина Цвєтаєва, вірші». Серед сотень пропонованих варіантів їй трапився цей:

Быть нежной, бешеной и шумной,
Так жаждать жить!
Очаровательной и умной,
Прелестной быть.

«О! Ось цей просто бомба, наче справді про мене», – Ната аж очі закотила від передчуття нових улесливих коментарів. Лишилося тільки придумати якийсь романтичний образ і обрати красиву локацію. «Може, міст закоханих? Ні, треба щось статусніше. О, тераса ресторану на даху "Прем'єр Палацу" якраз підійде – у нас часто там проходять івенти. Одягну те синє плаття, зіпруся на перила й задумливо дивитимусь у бік Володимирського собору».
— Марини Цвєтаєвої! – крикнув водій.
Ната вискочила на вулицю. На зупинці сиділа компанія молодиків напідпитку. Вони по черзі передавали один одному дволітрову пляшку пива.
— Киc-киc-киc! Куди ти так біжиш? Ходи до нас, пива вип'єм, – сказав їй услід хлопець п'яним басом. Решта зареготала.
Ната вдала, що не почула, і швидко перебігла на протилежний бік вулиці.
«Коли це все скінчиться? Я варта кращого». По спині забігали мурахи.
«Хоч би ці гопники не пішли за мною».
Ната озирнулася й полегшено зітхнула, бо хлопці залишилися на зупинці. До її будинку було зовсім недалеко, але можна було ще зрізати через школу. Вона ходила цією дорогою, відколи себе пам'ятає.
«Треба було попросити тата мене зустріти», – подумала Ната.
Раптом щось заскреготіло у неї за спиною. Перехопило подих. Ната озирнулася – це був якийсь дядько на іржавому велосипеді. Він проїхав повз і навіть не подивився у її бік. На рамі велосипеда лежав великий чорний пакет. Ната одразу намалювала собі в голові кілька жахливих припущень про те, що там усередині. Вона притисла дерматинову сумочку Gucci до грудей і пришвидшилася.
Майже пробігла повз гуртожиток Києво-Могилянської академії. «Лиш вона-а-а, лиш вона-а-а, сидітиме сама-а», – на балконі третього поверху виднілися силуети студентів, які співали під гітару.
До дому було вже рукою сягнути.
«Фух, і сьогодні пронесло», – подумала Ната.
Біля під'їзду ні душі. Ната вже дістала з сумочки зв'язку ключів, на яких висів магнітний брелок.
— Ната! – почула вона у себе за спиною.
Дівчина швидко озирнулася, але за мить її плечі розслаблено опустилися.
— Ой, що ти... – здивувалася Ната.
Щось вкусило її за шию. Різкий біль пронизав усе тіло. Ната схопилася за місце укусу. В очах потемніло. Вона випустила ключі, вони гучно брязнули об асфальт. За ними «брязнула» і Ната. Темний силует затулив собою тьмяне світло ліхтаря. Хтось підняв ключі й схилився над її обличчям.
— Мамочко, – пробелькотіла Ната перед тим, як втонути у темряві...

_______________________________________

Добре, що мене ніхто не бачив, а я міг бачити всіх. Певно, щось схоже відчувають свідки в американських фільмах, що розпізнають підозрюваних через скло: впевненість, безпеку й владу. Коли я працював у горлівському райвідділку міліції, свідки та злочинці стояли одне до одного обличчям у тісній кімнаті. Це було неправильно, але навіть звичайний папір А4 був тоді на вагу золота, а про таку розкіш як дзеркало Ґезелла годі було й мріяти. Напевно, саме тому у нас не так часто відбувалася процедура впізнання, свідки зазвичай відмовлялися від своїх показань.
Під'їхав чорний мерседес із номерами 8885, а в ньому – Антон Сергійович, власник офісного центру. Я відкрив шлагбаум, він газонув і зі свистом влетів на територію, яку вважав своєю, хоча насправді він всього лише орендував її на п'ятдесят років. Я тільки й встиг що тицьнути йому вслід фак. Рідкісне падло цей Антон Сергійович. У мене в робочому журналі було записано десь із десяток номерів іномарок, кожна коштувала не менше сотні тисяч баксів – всі належали йому. А ось коли я попросив поставити мені в будку навіть не кондиціонер – вентилятор, секретарка Жанна відмовила, пояснивши, що такі вдосконалення не передбачені бюджетом служби охорони.
Я змирився, бо перебирати не доводилося. Каліка в Україні хоч і громадянин, але поза суспільством. В обличчя тобі рідко будуть абищо казати, але система влаштована так, щоб свою неспроможність і нікчемність ти відчував усюди: чи в державних інстанціях, медичних закладах чи громадському транспорті – до тебе ставитимуться, як до чогось неповноцінного, на тебе дивитимуться, як на щось зайве. Усе, що ти робив раніше, – анулюється. Усе, чим ти є поза своїм каліцтвом, що встиг зробити і ким стати, не враховується. Хоч як зі шкури пертися, намагатися довести, що ти корисний, все навколо вказує на твою непотрібність.
У Києві я вже майже рік. Спочатку думав, що зможу влаштуватися в поліцію, але на заваді стало одразу дві причини: причому «інвалідність» була вторинною, зважаючи на «прописку моєї попередньої роботи в органах правопорядку».
«Учасника бойових» я так і не отримав, бо виявилося, що фактично не був призваним на службу. А що руку втратив, «ну мало лі ти її міг втратити, мо' десь загубив».
Усе що мені світило, за таких умов – це бути сторожем. Я охороняв продуктову базу, парковку на Виноградарі й цілодобовий ларьок біля залізничного вокзалу.
Тому цю роботу на шлагбаумі офісного центру я сприймав як ману небесну. Сидиш собі, час від часу на кнопку натискаєш. Тільки начальник мудак і спекотно трохи, але я вже звик.
Я й Києва особливо не знаю, бо постійно доводиться або працювати, або шукати роботу. Сходив лише на одну екскурсію у підземне водосховище. Катакомби як катакомби. Величезна зала, безліч лабіринтів. Дарма лише витратив час і п'ятдесят гривень.
У мою будку постукали. Я загнув краєчок сто двадцять п'ятої сторінки книжки Керрі Брауна («Приватні розслідування. Інструкція для повних ідіотів») й відчинив двері. Переді мною стояв чоловік шістдесяти років, лисуватий, у вицвілому, колись, певно, зеленому светрі, і стареньких джинсах. До будки заповз сильний запах секонд-хенду.
— Добрий день, шановний, – промовив він, несміливо всміхаючись.
— Добрий.
— Я дуже перепрошую, – його вираз обличчя показував, якою неприємною для нього була ця розмова. — Чи не могли б ви мені допомогти?
— Я вас слухаю, – відповів я. – Тільки швидше. Мені не можна відволікатися.
Я вказав на камеру, що висіла на стовпі якраз за моєю будкою.
— Зрозумів, – він зніяковів ще дужче й опустив очі. – Якщо коротко, чи не могли би ви мені позичити сто двадцять дві гривні?
На алконавта він не скидався, хоча таких тут ошивалося багато, і мені часто доводилося проганяти їх копняками. Ще й суму він назвав конкретну, ханурики ж зазвичай просили «скільки не жалко».
— А на що вам? – спитав я.
— На ліки бракує. «Агапурин» потрібен. У мене дружина після інсульту.
— Ви місцевий?
— Ні. – відповів дядько.
— А звідки?
— Ви, певно, навіть про таке не знаєте, – дядько запнувся на мить, а далі зовсім тихо додав: – Нікішине, Шахтарський район Донецької області.
«Ох як би я хотів не знати. Але знаю, занадто добре знаю. У чотирнадцятому з позицій за Нікішиним по нам гатили так, що досі гул у вухах стоїть».
— Ви давно звідти виїхали? – спитав я.
— У березні п'ятнадцятого року.
«Через місяць після того, як ми змушені були відступити».
— Зрозуміло. Хвилинку.
Я зайшов до своєї будки. Дістав із шухляди гаманець. Заглянув усередину. Двісті однією купюрою. Ще сто. І дрібноти гривень на тридцять. Усе, що залишилося на тиждень. Отой мудак на чорному мерседесі затримував зарплату. Секунду повагавшись, я взяв двохсотку й поклав гаманець у кишеню.
— Ось, тримайте, – я протягнув купюру чоловікові.
— Ой, та це багато!
— Беріть-беріть, дядьку, – сказав я. – Зайвим не буде.
Він простягнув руку, взяв купюру й швидко сховав її до кишені, перед тим роззирнувшись довкола, щоб упевнитись, що ніхто на нього не дивиться.
— Дякую тобі, – він подав мені праву руку. Я потис її лівою. Він уважно подивився на мою правицю. Я вже навіть звик, і знайомі звикли, а от незнайомці дивувалися. Ніби ніколи в житті не бачили дешевого пластикового протеза.
Зазвичай, коли люди дізнавалися, що в мене бракує руки, то починали розпитувати, як я її втратив. Але в погляді цього чоловіка я побачив – він усе зрозумів. І я вдячний йому, що він не почав розпитувати, чи, ще гірше, годувати мене дешевим співчуттям. Після поранення, коли мені ампутували праву руку, я мав перевчатися робити все лівою, і з часом став, хай вимушено, але справжнісіньким шульгою.
— У які дні тут працюєш? – запитав він.
«Я сподіваюсь, він тепер не буде постійно сюди за грошима ходити?» – я вже не радий був своїй людяності. Але чесно відповів:
— Понеділок, середа, п'ятниця.
— А звати тебе як?
— Макс. Максим.
— Дуже приємно. А мене – Григорій Петрович, – він було простягнув руку знову, але на півдорозі заховав до кишені. – Я поверну, як тільки пенсію отримаю.
— Не треба.
— Хоч як буває складно, завжди повертай свої борги. Не можеш грошима, то вчинками, але повертай. Так казав мій батько, царство йому небесне, – сказав Григорій Петрович і повільно пішов узвозом донизу. Потім зупинився й помахав мені рукою. Я помахав у відповідь.
За мною пролунав істеричний гудок автомобіля. Антон Сергійович висунувся з вікна і заверещав:
— Піднімай шлагбаум, недоумку!
Я заскочив у свою будку й натис на кнопку. Щойно ж заїжджав, і чому йому на місці не сидиться. Антон Сергійович помчав дорогою вниз. Цікаво, що би він міг процитувати з настанов свого батька: «Сину, завжди треба бути повним придурком. Щойно перестанеш псувати іншим життя – лягай і вмирай». І маленький Антон точно запам'ятав цю пораду назавжди.
Я вишкірився і традиційно помахав услід середнім пальцем. Звісно ж, лівої руки.
Заволав телефон, типовий «нокіївський» рингтон сповіщав, що я комусь потрібен. У мене був Samsung, проте я завжди ставив на рингтон нокіївську мелодію, бо саме так, на мою думку, мав звучати телефонний дзвінок.
Потрібен я був хазяйці квартири. Я жив в обшарпаній однокімнатній хрущовці, звідки до метро «Чернігівська» пішки хвилин десять. Це була, певно, єдина перевага.
— Алло, Максиме, – заторохтів старечий голос Ілони Олександрівни.
Саме її мені так бракувало.
— Добрий день, – сказав я якомога привітніше.
— Сьогодні вже п'яте число, а ти за договором маєш платити за квартиру першого! – виголосила вона вольовим, натренованим на співробітниках ЖЕКу голосом.
— Я дуже перепрошую. На роботі зарплатню затримують до десятого...
— Мене це аж ніяк не обходить. Ти підписав договір, за яким маєш вносити квартирну плату першого числа щомісяця, – напирала вона, її слова були безжальними.
— А ще там написано про форс-мажори – обставини, які не залежать від сторони. Так ось, від мене аж ніяк не залежало те, що мені затримали зарплату, – спробував відбитися я.
— Ти диви, яке хамло! – гаркнула вона. – Зі своєю матір'ю так розмовлятимеш!
— Моя мати померла. І батько також. Я – круглий сирота.
— Співчуваю. Але слухай, сирото, якщо завтра грошей не буде, до квартири моєї можеш не повертатися, – сказала вона і кинула слухавку.
— Ну і стара сука! Вмієш же, падло, настрій спаскудити, – крикнув я у телефон, переконавшись, що вона мене точно не чує. – І де ж мені дістати до завтра чотири тисячі? – відповіді не було.
Позичити ні в кого. Усі, хто в цьому місті мав зайві гроші, вже давно мені їх віддали. І вдруге вони на таке вже не поведуться. А все чому? Тому що мій старий, на відміну від батька Григорія Петровича, так і не навчив мене, що борги потрібно віддавати. Найгірше було те, що з неповерненими боргами я втрачав і потенційного кредитора.
Халепа. Я лише встиг дістати сигарету, як телефон задзвонив знову.
«Може, у ній прокинулось щось людське, й вона передумала?»
Але ні. Номер був незнайомий.
— Алло, — сказав я грубшим, ніж зазвичай, голосом.
— Добрий день. Це Максим Ґедзь? Приватний детектив? – спитав хлопчачий голос.
— Хто? А? – знітився я, але, швидко згадавши, що я ж таки приватний детектив, продовжив: – Так, приватний детектив Максим Ґедзь. Це я, слухаю.
Ну як приватний детектив. Десь місяць тому моя п'ятнадцятирічна племінниця Даша, намагаючись якось мені допомогти, зареєструвала мене на сайті Work.ua. Так і написала: «Приватний детектив із досвідом роботи в правоохоронних органах. Послуги: встановлення факту подружньої зради, перевірка достовірності інформації, зовнішнє спостереження, пошук зниклих осіб та ін. Ціна договірна». Ще й книжку подарувала, саме її я зараз читав. Я намагався її відмовити, але хіба її перепреш? І ти диви, до мене подзвонили як до детектива.
— Ви займаєтесь пошуком зниклих людей? – запитав хлопець.
— Так, у мене великий досвід пошуку зниклих людей, – ухильно повторив за ним я.
І анітрохи не збрехав. До війни я п'ять років працював слідчим у Калінінському райвідділі Горлівки. А звернень щодо зникнення людей надходило сотні. Деяких ми навіть знаходили. Більшість знаходились самі.
— Нам потрібно зустрітися, – сказав хлопець. – Скажіть, де ваш офіс, я під'їду.
— Офіс... – я зробив вимушену паузу. – Розумієте, зараз у моєму офісі ремонт. Якщо вам буде зручно, можемо зустрітися в кафе.
Звісно, жодного офісу в мене не було. Як я мав винаймати офіс, якщо мені на власне житло ледве вистачало.
— Ви в якому районі? – спитав хлопець.
— У Печерському, – відповів я.
— Добре. Де зустрінемося?
— Ви знаєте ресторан «Августин» на вулиці Гусовського?
З усіх кафе на Печерську я бував лише в їдальні «Два Гуся», куди інколи ходив обідати. Але успішний детектив аж ніяк не міг зустрічатися зі своїми клієнтами у «Двох Гусях» – це тим самим гусям на сміх. Потрібен був якийсь претензійний заклад. Тому ресторан «Августин», біля якого завжди стояли припарковані пузаті іномарки, як на мене, якраз підходив.
— Ні, не знаю, але знайду, – впевнено сказав хлопець. – О котрій?
Я подивився на годинник. За двадцять хвилин четверта. З роботи я звільнявся о сьомій.
— О сьомій п'ятнадцять, – сказав я.
— Раніше не можете?
До шлагбаума під'їхало зелене пежо бухгалтерки Валентини. Вона завжди була ввічливою та привітною. Я відкрив шлагбаум. Валентина помахала мені рукою. Я помахав їй у відповідь, але навряд чи вона побачила.
— Ні, раніше не можу, зараз веду спостереження за автомобілем підозрюваного, – серйозно сказав я, відчинивши двері своєї будки, щоб було чути шум вулиці.
— Тоді добре, домовилися. «Августин», сьома п'ятнадцять.
— Візьміть, будь ласка, з собою фотографію зниклої особи.
— Добре. Щось іще? – спитав хлопець.
— Решта вже під час зустрічі, – відповів я.
Він попрощався й поклав слухавку.
Я дивився на свій старенький телефон і не вірив у те, що щойно трапилося. Із насолодою завів руки за потилицю і відкинувся у кріслі. От би справді отримати замовлення. І ще б передплату вибити. Тоді зможу заплатити тій старій карзі за хату. А Дашка таки молодець! Шарить!
Я кинувся телефонувати Даші:
— Привіт. Ну що ти там, закінчилися уроки? – спитав я.
— О, Макс, привіт, – сказала Даша. – Та вже години дві як скінчилися. Я зараз із друзями у ботсаду на «Університеті».
— З якими це друзями? – посерйознішав я.
— Ой, Макс, тільки не вмикай цей свій тон, – відповіла вона. – Він тобі не личить.
— Я хвилююся, щоб ти не потрапила до поганої компанії, – виправдався я.
— Гм. А пам'ятаєш мою подругу Марину з Горлівки? – спитала вона.
— Це яка? Руда в окулярах чи білявка з пірсингом у язиці?
— Руда. Так от, її мати вважала, що погана компанія – це я. Тому я сама по собі погана компанія, – сказала Даша.
— Нехай, але я взагалі не тому дзвоню, – сказав я. – Ти уявляєш? Мені щойно телефонували як приватному детективу!
— Та ну! Справді? – радісний писк.
— Кажу тобі. Якийсь хлопець когось там загубив. Сьогодні ввечері зустріч.
— Я ж тобі казала! Я вірила, що це спрацює. А ти такий: «Бу-бу-бу, та кому я нафіг треба в твоєму інтернеті». Ну що? А таки треба. Ти ще й смів жалітися, що наше покоління ні на що не годиться!
— Коли це я таке казав? Не могло такого бути, – театрально обурився я.
— Коли, коли... Усе ти знаєш! – гигикнула вона. – Максе, вітаю! Ти того вартий!
— Дякую! Ти в мене молодець!
— Я у себе молодець! – вигукнула вона. – Давай прощатися, бо тут саме наливають.
— Що?! – я ледь не впав із крісла.
— Ти дивись, не втрачає пильності навіть на секунду, – вона пирснула зо сміху. — Я пожартувала. Гарної тобі зустрічі. Подзвониш і розкажеш, як все пройшло.
— От мавпа мала. Добре. До зв'язку.
Після розмови з Дашою завжди було весело й тепло на душі. Чи то на радощах, чи то від випитої води, але мені захотілося в туалет. Я зачинив будку й пішов, мугикаючи: «Ой мама на свята, я не була свята».
Щойно я встиг розстібнути ширіньку й дістати молодшого, як задзвонив мобільний.
Начальник охорони – Микола Іванович Сорока.
— Ґедзь, де тебе... носить? – верещав він.
— В туалеті я, а шо? – спитав я.
— Антон Сергійович вже півгодини під шлагбаумом стоїть. Бігом! – я уявив, як його червоні очі від напруги вилазять з орбіт.
— Не нада ля-ля. Хвилини не пройшло, як я відійшов, – спробував заперечити я.
— Бігом на пост! – він верещав так, що, здавалося, заплював мені вухо.
— Так точно! – весело гаркнув я і поклав слухавку.
Напору мого струменя вистачило, щоб написати в пісуарі А.Н.Т.О. максимально великими літерами. Я розумів, що зараз крику буде, тому, напевно, підсвідомо, відтягував момент зустрічі. Ретельно помив руки з милом і пішов до своєї будки. Вже не співалося.
Антон Сергійович стояв біля відчинених дверей і репетував у телефон. Забачивши мене, він скинув дзвінок і сів у машину. Я відчинив будку й підняв шлагбаум. Той повільно рушив, але, ніби щось згадавши, зупинився і приспустив вікно. Я вийшов на вулицю.
— Прізвище? – спитав Антон Сергійович.
— Ґедзь, – відповів я. – Я дуже перепрошую...
— Ґедзь, – повторив він, не дослухавши мене, зачинив вікно і поїхав далі.
Я навіть усередину зайти не встиг, як подзвонив Сорока.
— Ну що, Ґедзь, догрався ти, – його голос вже був спокійніший, але від того легше не ставало. – Я ж попереджав, щоб ти не покидав поста.
— Ні, не попереджали, – сказав я.
— А що, самому це зрозуміти важко? – запитав він. – Хай там як, але тебе звільнено.
От безхребетний мудак. Він був із тієї породи людей, яких я зневажав. Такі, як Антон Сергійович, — передбачувані. Ти знаєш, чого від них чекати, точніше, ти знаєш, що нічого доброго від них чекати не слід. А такі, як Микола Іванович, на перекурі розказують анекдоти, вітають тебе з днем народження пляшкою закарпатського коньяку, питають, як справи у племінниці, а коли постає вибір між своєю й чужою шкурою, залюбки встромляють тобі ножа у спину.
— Добре, – відповів я. – Коли прийти за розрахунком?
— Ніколи. Антон Сергійович сказав, що час, який він втратив, чекаючи на тебе біля шлагбаума, коштує, як твоя місячна зарплатня. Тому наша компанія тобі нічого не винна, – сказав він. – А як будеш бучу піднімати, то подамо на тебе в суд.
«Ах ти ж довбаний козел».
Я скинув дзвінок. Подивився на годинник – сімнадцять по сімнадцятій.
Я схопив свій рюкзак і закоротив контакти на пульті управління маленьким складним ножиком, який завжди носив у кишені. Хай шлагбаум вручну піднімають, довбодятли. Натягнув на себе кофту з капюшоном, вийшов із тісної будки, сів у свою Таврію та поїхав у нове життя.
Мертві моделі
Електронна версія EPUB, FB2, MOBI, PDF
50
грн.
80
грн.
Новоспечений приватний детектив без ліцензії, колишній АТОвець Макс Ґедзь отримує перше замовлення — знайти зниклу модель, подругу київського мажора. Здається, це справа на кілька днів — детектив майже впевнений, що дівчина просто заховалася від свого нав'язливого кавалера. Проте Ґедзь навіть не підозрює, у що він вв'язався: хтось починає полювати на моделей...