Мартин Якуб
НЕ ТВОЄ СОБАЧЕ ДІЛО
Безкоштовний уривок
"Не твоє собаче діло" - другий роман із серії про детектива Макса Ґедзя.

У нього нова справа: в автомобільній аварії, повертаючись від клієнта, гине юристка Марина, дружина впливового бізнесмена. Поліція списує все на нещасний випадок, однак чоловік вважає, що це вбивство, і наймає колишнього однокласника для розслідування.

Та чи зможе Макс забути шкільні образи й розплутати цю історію, в якій фігурує вбивця-психопат, свідки, яким не можна довіряти, дівчина, до якої вже почуває симпатію, та... собаки. Багато собак.
1.

Собаки рідко бувають сумні. Коли думаєш про собаку, передусім бачиш веселий, майже усміхнений писок, смиренні й дещо грайливі очі та рухливий хвіст, що теліпається так, наче пришитий до тулуба одним швидким стібком.

Одначе собаки, окрім своєї життєрадісної вдачі, — дуже проникливі істоти. Вони відчувають стан хазяїна краще за найліпшого психотерапевта.

От і Лазар, старий чорний лабрадор, не був винятком. І хоч як хотілося йому побігати в парку під сонячними променями, так щоб висока трава лоскотала його пузо, він смиренно йшов поруч із хазяїном. Лазар знав: якщо він захоче й попросить, то хазяїн зніме повідець і дозволить побігати, — але розумів, що потрібен саме тут, біля нього.

Вік хазяїна було важко визначити з першого погляду. Таких називають «чоловік середніх літ». Однак які вони, ті «середні літа»? Сорок, п'ятдесят чи, може, шістдесят — сказати було важко. На ньому було довге сіре пальто, з-під якого визирали чорні костюмні штани та до блиску начищені черевики. Ішов він неспішно, і в тій ході відчувалися гордість і розпач одночасно. Колись усміхнене його обличчя втратило життєлюбність, і було щось жахливе й жорстоке в його погляді. У руках він тримав квіти. Червоні троянди.

Лазар та чоловік вийшли на алею велетенських каштанів, під якими на лавках сиділи молоді матусі, погойдуючи дешеві візочки зі своїми такими довгоочікуваними, дорогими немовлятами. Забачивши великого собаку, матусі підсунули коляски ближче до себе й ні на мить не зводили з нього своїх невиспаних очей.

Їхня путь уже майже скінчилася. Залишилося пройти наскрізь алею. Якихось десять хвилин — і вони на місці. Аж раптом із кущів вибіг молодий спанієль. Може, трохи більше року. Підліток. Забачивши іншого зі свого виду, спанієль зупинився й почав нюхати повітря, смішно витягуючи писок уперед. Лазар насторожився та виструнчив хвіст, однак агресії не виявив. Спанієль відчув, що небезпека йому не загрожує, і дуже обережно підійшов до Лазаря. Той терпляче дав малому обнюхати себе з усіх боків. Закінчивши знайомство, спанієль почав гасати перед самим носом Лазаря туди-назад, дзвінко гавкаючи, немов запрошуючи до відомої лише собакам гри. Лазар відчував несамовиту енергетику, яку випромінював молодий пес. Хвіст Лазаря і собі несміливо задрижав, дедалі більше розхитуючись за амплітудою, як старовинний метроном на ста шістдесяти ударах. Пес повільно повернув голову і подивився вгору на хазяїна. Той посунув рукав пальта, глянув на годинник, ледь усміхнувся і відщібнув карабін повідця від нашийника. Прудко, як ніхто й не очікував би від такого старого собаки, Лазар рвонув уперед, на галявину, в центрі якої блищало озеро. Спанієль радісно дзявкнув, передбачаючи веселощі, і побіг слідом. Він швидко наздогнав Лазаря і спробував схопити його зубами за хвіст, однак той різко обернувся і лапою повалив малого на землю. Песик викрутився, як в'юн, і погнав далі, запрошуючи нового товариша за собою.

— У вас дуже гарний пес, — сказала дівчина, що з'явилася з тих самих кущів, з яких виник і спанієль. — А це мій бешкетник. Його звати Едмон.

Вона була ще зовсім молода — років двадцять, може, двадцять два. Чимось навіть схожа на свого собаку — таке саме розкуйовджене волосся і такий самий пустотливий погляд. Здавалося, вона й сама не проти була б бігати по галявині і качатися зараз із собаками у високій траві.

— Дякую, — відповів чоловік.

Вони стояли мовчки й усміхалися, дивлячись на викрутаси своїх улюбленців.

— І квіти у вас також гарні. Для коханої? — спитала дівчина.

Чоловік подивився на квіти, потім на дівчину й приязно мовив:

— Так.

— Це так ми-и-ило... — протяжно мовила дівчина. — Я впевнена, вона вас дуже любить.

Продовжуючи усміхатися, чоловік почав видивлятися свого собаку, який зник у заростях очерету.

— Ой, чекайте... Ви бачили? — стрепенулася дівчина. — У вас там чотири троянди в букеті! Парне число — це ж для... померлих. Це, напевно, якась помилка.

Чоловік перевернув букет і глянув на квіти, ніби хотів упевнитись, що троянд саме чотири.

— Ні, немає помилки, — сказав він. — Все правильно.

— Ой, вибачте. — Дівчина опустила очі. — Я... чесно... не хотіла...

— Не переймайтеся. Ви ні в чому не винні, — сказав чоловік.

Дівчина шукала, що відповісти, але не знайшла.

— Перепрошую, мені вже час іти, — сказав чоловік. — Лазар, до мене!

Очерет затріщав, і за мить вибіг Лазар та попрямував до господаря. Коли він наблизився, чоловік нахилився, погладив його по голові та пристебнув повідець.

— Ходімо, друже, — покликав він собаку, а відтак обернувся до дівчини: — До побачення. Гарного вам дня.

— І вам... — відповіла та.



2.

Було вже майже опівночі. Марина Овсієнко сіла в машину, зачинила за собою двері й замкнула їх. Увімкнула світло, опустила козирок і подивилася на себе в дзеркало. Обличчя було стомлене, однак щасливе.

Марина накинула пасок безпеки й перевірила його, різко відтягнувши від себе. Колись, у її дитинстві, їхня сім'я їхала машиною з Криму. Батько, якого вона любила більше за всіх, загинув в аварії, і винуватцем був п'яний водій «жигулів», що вилетів на зустрічну. Батько, як і всі впевнені в собі чоловіки, ніколи не пристібався.

Марина завела двигун свого «акорда-купе». Вітя міг би придбати їй будь-яке авто, ну там новенький «каєн» чи «ескалейд», однак вона пишалася тим, що купила цю машину на гроші, які заробила сама. Тим паче, що ця машина їй дійсно подобалась і той факт, що їй уже понад десять років, Марину зовсім не засмучував.

Марина повернула голову і побачила у вікні будинку чоловіка, який дивився на неї. Він помахав їй рукою. Вона усміхнулась і також помахала. Потім повільно рушила: дорога така собі, і варто бути обережною, щоб не втрапити у вибоїну.

Виїхавши на трасу, Марина розслабилась і додала швидкості.

Додому не хотілося. Хотілося розвернути авто і повернутися до тієї, іншої домівки й до чоловіка в тому вікні. Рішення піти врешті-решт знайти роботу було дуже правильним. Напевно, єдино правильним її рішенням за останні роки. Це, звичайно, викликало черговий сплеск скандалів удома, але вони й так не затихали. Вітя був категорично проти, щоб вона поверталася до своєї «дебільної юридичної практики».

«Хочеш мати свої гроші — то займись чимось пристойним. Тим, чим мають займатися дружини багатих чоловіків. Салон краси, галерея, шоурум... А про Сашка ти подумала? Як йому буде без матері?»

Марина сама не розуміла, як їй вдалося вистояти. І те, що вона у свої тридцять п'ять працювала зараз на найнижчій за ієрархією посаді молодшого юриста, її аж ніяк не принижувало. Це було щось важливіше за посади й гроші. Тим більше, стільки грошей, скільки має прямо зараз від Віті, вона не заробить, навіть якщо стане міністром юстиції.

Чи вона хоче йому довести, що є сильною, незалежною жінкою?

Це неможливо. Тоді треба його полишити, бо з таким чоловіком, як Вітя, не можна бути ні сильною, ні незалежною. А коли з'явився Сашко, стало ще складніше.

«Само-повага». Це слово почало поволі втрачати свій первинний сенс та набувати значення «само-тність».

Хоча насправді Марина вірила, що Вітя її любить. Любить, може, навіть більше, ніж вона його. А коли жінка вірить, що її люблять, вона готова чіплятися за це до останнього.

Утома накочувалася хвилями. Важкий був день. Важкий, але з таким приємним закінченням.

Марина зупинила авто на узбіччі. Відстібнула пасок безпеки і вийшла. Ліхтарів не було, тому єдиним джерелом світла стали фари її «акорда». Марина поплескала себе руками по обличчю, поприсідала. На вулиці було вже прохолодно, і ці кілька хвилин поза теплим салоном мали вплив нашатирю. Свідомість прояснилася.

Помітила його не відразу. Спершу почула якісь звуки, що наближались. Потім пригледілась і побачила попереду високу фігуру, що бігла в її бік по дорозі. Марина, ляклива від природи, заскочила всередину автівки і стрімко замкнула двері на центральний замок. Коли завела мотор, то чітко розуміла, що це чоловік. Відстань від нього до автівки була вже метрів двадцять. У потужному світлі фар було не розгледіти обличчя, однак видно, що чоловік біжить, хаотично розмахуючи руками, і щось кричить.

Марина врубила задню передачу і швидко почала рухатися назад. Їзда задом не була її найкращим умінням. Не раз вона шкрябала свою та чужі машини, коли паркувалася. Чоловік віддалявся, однак продовжував бігти назустріч.

Коли відстань збільшилася метрів до п'ятдесяти, Марина зупинилася та натисла на гудок. Чоловік також зупинився й стрепенувся, немов пробуджений сновида. А потім іще з більшою швидкістю побіг у її бік.

Секунду перед Мариною стояв вибір: назад або вперед. Вона перемкнула коробку на драйв, газ — у підлогу і поїхала вперед, сподіваючись, що чоловік зійде з траєкторії руху машини. Але він, напевно, безсмертний. Навіть не подумав звертати.

В останній момент Марина встигла викрутити кермо ліворуч і ледь-ледь змогла об'їхати зустрічного. Час уповільнився, і вона побачила в пасажирське вікно його перекошене, брудне, неголене обличчя. Побачила, як він заносить руку та б'є в шибку, а потім зникає.

Марина крутонула кермо праворуч, машину хитнуло в один бік, потім в інший, але широкий «акорд» добре вчепився в асфальт, і машина втрималася на дорозі.

Від'їхавши ще метрів на сто, Марина поглянула в дзеркало заднього огляду і дуже зраділа, коли нікого там не побачила. Жінка видихнула й рушила далі, набравши швидкість, удвічі вищу за дозволену.

Попереду дорога підіймалася на горбок. Коли авто виїхало на нього, зненацька перед машиною з'явився якийсь звір. Він був великий, із сяючими очима. Автоматично Марина крутонула кермо праворуч, намагаючись його об'їхати.

...У популярній статті, яка гуляє по соціальних мережах, ідеться, що смерть непристебнутого водія внаслідок зіткнення автомобіля, що рухається зі швидкістю 80 км/год, з нерухомим об'єктом настає за нуль цілих дві десятих секунди. Через 0,026 секунди після удару сила, в тридцять разів більша за вагу авто, зупиняє рух на лінії передніх сидінь, а водій без паска безпеки продовжує рухатися в салоні зі швидкістю, з якою їхав автомобіль. Через 0,044 секунди водій грудною кліткою ламає кермо та з силою в дев'ять тонн ударяється об панель. Через 0,092 секунди водій врізається в лобове скло та зазнає ушкоджень черепної коробки. Через 0,150 секунди після зіткнення, йдеться в статті, водій уже мертвий. Настає повна тиша. Бризки скла, уламки пластику та заліза падають на землю. Місце зіткнення окутує хмара пилюки.

Марина була непристебнута — не встигла того зробити, та й ніхто не став би порпатися з паском безпеки, коли на тебе біжить божевільний. Нерухомим об'єктом у цьому випадку був старий дуб, у який врізалася Марина після того, як вилетіла з дороги.

Стаття виявилася брехливою: для того щоб померти, Марині знадобилися не зазначені в статті частки секунди, а ціла хвилина і сорок сім секунд. «Акорд» був привезений зі США, і місцеві кулібіни, ремонтуючи його, вирішили не заморочуватись із подушками безпеки, тому ті, відповідно, не вистрілили. Десь між 0,092 та 0,150 секунди Марина пробила головою лобове скло, ковзнула по капоту і, зачепившись ногою за стійку, перекинулась і приземлилася в траву за метр від свого авто.

Передня ліва фара «акорда», немов лампа в операційній, освітлювала те, на що перетворилося її тіло. Марина отримала травми, як то кажуть, несумісні з життям: були ушкоджені печінка, нирки, селезінка, численні переломи кінцівок, грудної клітки. Її колись красиве обличчя, в яке вкладено сотні тисяч у найкращих косметологічних салонах, було пошматоване склом.

Поперек був перебитий у трьох місцях. Тому Марина не відчувала болю, проте розуміла, що помирає. Світло було, але не те, що в кінці тунелю, — їй у вічі лупив довбаний ксенон.

«От сука...» — прошепотіла вона, перед тим як померти, так і не встигнувши побачити чоловіка, що спускався до неї з узбіччя….









Дякую Вам за те, що прочитали цей уривок.

Якщо Вам сподобалося — ви можете цей роман «Не твоє собаче діло» за посиланням нижче, а також перший роман із серії про детектива Макса Ґедзя «Мертві моделі».

Усі замовлені книги прийдуть з автографом автора.

Гарного Вам дня і дякую за інтерес до українських авторів!





Не твоє собаче діло
Паперова книга
150
грн.
У детектива Макса Ґедзя нова справа: в автомобільній аварії, повертаючись від клієнта, гине юристка Марина, дружина впливового бізнесмена. Поліція списує все на нещасний випадок, однак чоловік вважає, що це вбивство, і наймає колишнього однокласника для розслідування.

Та чи зможе Макс забути шкільні образи й розплутати цю історію, в якій фігурує вбивця-психопат, свідки, яким не можна довіряти, дівчина, до якої вже почуває симпатію, та... собаки. Багато собак.

Мертві моделі
Паперова книга
90
грн.
130
грн.
Новоспечений приватний детектив без ліцензії, колишній АТОвець Макс Ґедзь отримує перше замовлення — знайти зниклу модель, подругу київського мажора. Здається, це справа на кілька днів — детектив майже впевнений, що дівчина просто заховалася від свого нав'язливого кавалера. Проте Ґедзь навіть не підозрює, у що він вв'язався: хтось починає полювати на моделей...
Не твоє собаче діло +
Мертві моделі
Паперова книга
220
грн.
270
грн.
Дві книги з серії про приватного детектива Макса Ґедзя
Click to order
Total: 
Довіз
Прізвище, імя
Електронна пошта
Ваш телефон
Відділення Нової Пошти